В інтерв’ю з Іґорем Блажевічем, засновником одного з найбільшого у світі фестивалю документального кіно про права людини One World («Один світ»), ми говоримо про солідарність та інтелектуальну діяльність у часи війни, здатність творців кіно висвітлювати важливі суспільні проблеми та чому важливо споживати менше.

Мабуть, ви вже багато разів розповідали цю історію, але розкажіть нашим читачам, як же ви почали організовувати правозахисні кінофестивалі?

Я із Сараєва. Коли почалася війна в Боснії, я вже був у Чехії, але моя сім’я та друзі залишилися в Сараєві. До війни я був типовим інтелектуалом – нічого не робив, лише читав книги та мріяв якось написати свою. Але коли війна почалася, я зрозумів, що я не матиму  права висловлювати власну думку, якщо жодним чином не відреагую на цю війну. Це був абсолютний крах усього, у що я вірив. Ідеться не лише про смерть людей і знищення рідного міста та країни, йдеться також про зіткнення з докорінним злом. Так і виникло питання про те, що я можу зробити як особистість і як частина суспільства. Я почав брати участь у гуманітарній роботі, і саме тоді зрозумів, що війна – це не лише жертви та прояв найгірших людських якостей. Під час війни також проявляються наші найкращі якості. Такі екстремальні ситуації також пробуджують солідарність, гідність, стимулюють мистецтво, культуру та інтелектуальну діяльність. І саме тоді я почав використовувати мистецтво, культуру та кінофестивалі, щоб дати свою особисту відповідь на війну та відсутність свободи.

Продовжуючи  цю тему: яку роль відіграє митець та інтелектуал у світі, в якому ми живемо?

На мою думку, хороше мистецтво, як і культура загалом, – це творення, збереження та відтворення цінностей. Інколи воно також передбачає переосмислення цінностей, особливо фальшивих. А ще воно вимагає відтворення того, що я називаю основою людської духовності та моральності. І в цьому – головна роль будь-якого мистецтва, зокрема кіно. Звісно, фільми – це розвага, елемент поп-культури. Вони виконують чимало функцій, але перш за все, вони розповідають про цінності. Зараз ми є свідками значних «тектонічних» зсувів, які вже струсонули весь світ. Ми знову маємо вирішити, які політичні системи є ефективними, які стосунки ми хочемо встановити між людьми, між суспільствами та всередині цих суспільств. Це і є завданням сучасного кіномистецтва – порушувати такі питання, щоб дійти згоди. Не давати чітку відповідь, а ретельно обдумувати ці питання, оскільки докладне розуміння дасть людям можливість провести продуктивний діалог про те, що лежить в основі наших суспільств і нас самих як індивідів.

Ви засновник One World – одного з найбільшого у світі фестивалю документального кіно про права людини. Які події з його історії є для вас найвизначнішими?

Визначним було те, що фестиваль став масштабним у плані аудиторії та залучення чеського суспільства. Це відбулося за перші 5 років, коли з кількох тисяч людей аудиторія зросла до десятків тисяч, а потім ми врешті досягли позначки 100 тисяч людей, що у той чи інший спосіб долучаються до заходів One World. Мені One World нагадує щорічний ритуал, на який ми збираємося як спільнота, наче плем’я навколо ватри, щоб відбити ритм своїх основних цінностей. Відбиваючи цей ритм усю ніч біля вогнища (світла екрана), ми підтверджуємо свої вірування. Це перша визначна подія.

Іншою важливою подією був наш прихід у школи. Сьогодні кожна друга школа в Чехії використовує в процесі навчання фільми, надані нашим фестивалем. Ми показали, що фільми, плідна дискусія після перегляду та хороша методологія можуть заповнити прогалину в сучасній освіті. Ми допомагаємо вчителям, школам і дітям навчитися думати про сучасний світ і його проблеми таким чином, який водночас подобається дітям, але потребує значних зусиль від вчителів.

Оскільки збільшення аудиторії є для вас таким важливим показником успіху One World, чи можете ви поділитися міркуваннями щодо стратегії побудови аудиторії, яку використав ваш фестиваль?

Спершу ми хотіли залучити звичайну молодь, тобто людей, які цікавляться фільмами та світом загалом, а правами людини – не дуже. Тоді ми використовували маркетинговий підхід, який би заохотив молодь прийти в кіно. Коли глядачі вже сидять у залі, реклама стає зайвою, оскільки фільми досить сильні, аби переконати людей прийти знову. Коли One World став дійсно модним, ми почали популяризувати його в школах, спільнотах, співпрацювати з громадськими групами, щоб залучити до показів особливі аудиторії (наприклад, літніх людей). І тоді ми сказали людям у Чехії, що вони можуть організувати One World у своїй кав’ярні, школі, церкві. Ми зробили права на показ певної кількості фільмів загальними, щоб люди могли організувати невеликі громадські покази. Такий систематичний підхід до залучення активних людей до показу фільмів допоміг фестивалю вкорінитися у чеському суспільстві.

Чи є у One World стратегія реакції та відповіді на актуальні правозахисні проблеми?

Ми можемо хіба показувати зняті фільми. Таким є обмеження кінофестивалю – якими б не були ваші переконання, якщо про це немає фільмів, то нічого не вдієш. Тому найголовніше – щоб у вас було багато фільмів, які ви переглянете і спробуєте не проектувати через них власні переконання, а зрозуміти, що ж ці тисячі надісланих стрічок розповідають про те, що важливо іншим людям. Ми рідко можемо передбачити, якою буде головна тема фестивалю. Ми дозволяємо фільмам і їхнім творцям, людям, які заглиблюються в проблеми суспільства та сучасного світу, розповісти нам про важливе. Впродовж останніх декількох років One World на рік-півтора випереджає світові дискусії. Наприклад, кілька років тому головною темою нашого фестивалю була зайнятість – і ось раптом з’явилися всі ці рухи та дискусії про працівників, бідність і безробіття. Кінорежисери першими помічають суспільні проблеми. One World слухає, про що розповідають фільми, і деколи висвітлює ці теми раніше, ніж громадські дискусії.

Останні роки ви активно працювали в М’янмі (Бірмі), пост-конфліктній країні, про яку українська аудиторія знає небагато. Яким був ваш досвід?

Я детальніше розповім про організацію правозахисного фестивалю документального кіно в М’янмі під час мого виступу в DOCU/КЛАСІ, але скажу, що для мене це був незвичайний досвід. Це зруйнована країна, яка пережила більше 60-ти років дуже жорстокої диктатури та громадянської війни. Там я працюю з людьми, яких звільнили після 15-літнього ув’язнення в тропічній тюрмі. Вони голодували та сиділи в камері лише через те, що долучилися до п’ятихвилинної вуличної демонстрації. Тепер вони намагаються знову стати частиною свого суспільства. Це був винятковий досвід. Я опинився у потрібному місці в потрібний час, щоб поділитися з ними досвідом, який отримав через зміни в нашому суспільстві. Там я ще раз пересвідчився, що фільми та кінофестивалі допомагають загоїти рани в суспільстві з глибоко травмованими людьми. Люди не можуть розповісти про свою травму, тому що їх ніхто не слухає, або ж їх карають за те, що вони порушують цю тему. Добре організований фестиваль з хорошими фільмами може допомогти людям привселюдно розповісти про ці травми, допомогти почути одне одного та почати зцілювати своє суспільство.

DOCU/КЛАС «Як запустити фестиваль із місією?» з Іґорем Блажевічем відбудеться 28-го березня о 14:00.

Розмову вела Надія Чушак

Чільне фото: Docudays UA-2017