Аудрюс Стоніс: «Тишу потрібно створювати»

26 березня 2017

Представляємо вам пряме включення розмови з Аудрюсом Стонісом, з якого ви дізнаєтеся приголомшливі одкровення про його новий фільм, жінку, льодовик, час, іншу планету і майстерність.

 

У фільмі є два персонажі, і вони обидва однаково важливі, однаково самостійні, і в них обох однаковий рівень складності, бо ж для того, щоб підібратися до льодовика, потрібні великі фізичні та психологічні зусилля – це страшенно стомлює, і це дуже небезпечно. Наблизитися до цієї жінки було так само важко, так само небезпечно, і це так само вимагало великих психологічних зусиль. Не можу сказати, що ми підкорили льодовик, і після фільму я мусив зізнатися самому собі, що, напевно, ми не підкорили і цю жінку, не розкрили її. Льодовик залишився таємничим, і ця жінка залишилася таємничою для нас.

 

Коли я піднімався в гори, то думав, що піднімаюся в якийсь інший простір. Здавалося, що потрапив на іншу планету, там усе по-іншому. Те, що ми уявляємо про світ, там змінюється. І це, звичайно, можна списати на той факт, що там на 30% менше кисню, але все-таки тут є щось навіть на межі містики, незрозумілі речі. Ти втрачаєш відчуття часу: бувають моменти, коли не знаєш, скільки ти тут уже пробув – 2 дні чи тиждень, а може, вже 2 або 10 років. І є моменти незрозумілої радості, наче тобі відчинилися ворота раю, ти легкий і можеш літати, а бувають такі спади, коли насувається темна хмара, вона над тобою висить. Усе це наявне. Ти тривалий час не можеш спати, відчуваєш, ніби щось стоїть на твоїх грудях і тисне. І ти навіть не можеш повністю довіряти тому, що бачиш. Я виходив вночі з хатини, там, де видно льодовик, і бачив на власні очі рухомі вогники, навіть якісь фігури начебто людей, хоча я точно знав, що бути не може там нікого, тому що це смерть, будь-хто, хто опиниться в ночі на льодовику, помре, і там точно нікого немає – але я на власні очі це бачив. А головна героїня перелаштувалася, її організм перелаштувався, вона вільно пересувається. Звісно, її шкіра стала грубуватою від повітря, вітру, холоду, і сама вона якось змінилася. Ми говорили між собою, що її серце стало крижаним, відчувався холод, який йде від неї.

 

Величезні простори, величезні відстані, але ти там ніколи не говориш гучним голосом. Ми з оператором говорили пошепки або дуже тихо. Ти ніби перебуваєш у якомусь костьолі, тобі не хочеться говорити голосно, не хочеться руйнувати сакральність і тишу. Тиша так впливає, тому що там немає ніякого життя, звуків птахів, комах, дерев, трави, і є тільки гірська тиша, звуки каменів, які котяться, тріск льоду, незвичні звуки, які важко зрозуміти.

 

Тиша – це один з головних елементів у кіно. Не слово, а саме тиша. Технічна, ефірна тиша – це не тиша, а просто яма у звуковій доріжці, тож тишу потрібно створювати. І коли ми працювали з естонським композитором Робертом Юр’єндалем, ми говорили про те, як можна музикою відтворити тишу, і обговорювали не мелодику, а йшли через образний ряд. Я йому розповідав, як я бачу музику, говорив про костьол, застиглий у льоду, в якому грає орган, і ти чуєш цю музику далеко, через шар льоду, звучать якісь дзвони.

 

Я писав сценарій до того, як побував там. Я думав, вона, жінка, розповість про свою самотність, про те, як вона живе з цим льодовиком, а виявилося зовсім по-іншому, вона не хотіла, щоб ми говорили. Це не наш задум, так вийшло. І потім я зрозумів, що людина 30 років живе сама, якби вона хотіла поговорити, вона спустилася б із гір і говорила.

 

Задум фільму з'явився, коли я зустрів свого друга, який жив у Казахстані, він піднімався на льодовик, зайшов у будиночок погрітися, почав говорити і помітив литовський акцент, і виявилося, що ця литовка живе там 30 років із собакою та кішкою, в цьому недосяжному місці. І тоді у мене з'явилася мрія потрапити туди, я п’ять років думав, і на шостий рік зважився – ми з оператором піднялися на цю гору і три роки там знімали.

 

Є особливий епізод, у якому літають комахами, танцюють – вони для мене наче якісь ельфи, гірські духи. Вони прилетіли, не знаю звідки і як, і почали танцювати перед світлом. Для мене це було дивом, тому що їх там немає, вони не існують, там немає жодної фауни, не знаю, як вони там опинилися. Мені здалося, що вони прилетіли, щоб станцювати перед моєю камерою і зникнути – вони мені ніколи більше не траплялись.

 

Цей фільм ми монтували з естонською монтажеркою Мір’ям Єґоров, і монтажна була в монастирі, всередині костьолу, у просторі над ним, у келіях, де раніше жили ченці. А цей костьол (це місце в Литві називають Покута) розташований серед полів, лісів, там порожньо, у часи Сталіна звідти вивезли все село. І ось монахи збудували собі маленькі будиночки навколо костьолу, а келії залишилися порожні, і один мій друг-монах зробив там монтажну: зі звуком, комп'ютерами, моніторами. Так що ми жили в цьому костьолі, у нас були свої келії, ми йшли на ранкову молитву, потім снідали, потім монтували, йшли до річки, на вечірню молитву і спати. Час теж був іншим, не було ніякої втоми. Була гармонія, яка, як мені здається, була необхідна для цього фільму. Не було такого, що ти бігаєш туди-сюди, монтуєш, потім робиш щось інше, як зазвичай буває, не було зіткнення з цивілізацією. Був ти, костьол і твій фільм – усе.

 

Показ фільму «Жінка і льодовик» відбудеться 27 березня о 19:00 в кінотеатрі «Київ».

 

Спілкувалася Поліна Мошенська

Чільна світлина: «Жінка і льодовик» (реж. Аудрюс Стоніс)

22 МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
 6 — 13 
червня 2025
Відкриваємо прийом фільмів на Docudays UA-2025
Новини
01 серпня 2024
Відкриваємо прийом фільмів на Docudays UA-2025
Новини
01 серпня 2024
ГО «Докудейз» запускає проєкт LAB: DOCU/СИНТЕЗ х Архів війни
Новини
26 липня 2024
ГО «Докудейз» запускає проєкт LAB: DOCU/СИНТЕЗ х Архів війни
Новини
26 липня 2024