Кінофестивальна Швейцарія вкотре дивує тим, як документалісти знаходять нові форми та приділяють увагу своїм героям. З 13 по 21 квітня тут відбувався вже 48-й Міжнародний фестиваль Visions du Réel.
Цьогоріч у поїздці до Ніону взяли участь не лише наші програмні координатори, які представляли каталог українських документальних фільмів, а й молоді режисер(к)и. У нашому блозі вони поділилися найнеочікуванішим для них на нинішньому Visions du Réel.
Анастасія Максимчук, режисерка
Незважаючи на те, що цього року фокус фестивалю – Південна Африка, Україна й досі є своєрідним трендом у європейському кіно. Серед учасників фестивалю не було жодного українського режисера, але значна кількість фільмів знята в Україні, про українські проблеми або з кадрами війни й Майдану.
Під час презентації українського каталогу документального кіно
Я знала, що кожен фестиваль має свій стиль фільмів для відбору. Знала також і те, що європейський смак суттєво відрізняється від того, який ми, українці, звикли бачити на кіноекранах, навіть фестивальних. Але тут – як то кажуть – стикнулася із цим віч-на-віч. У сучасному документальному арт-хаусі на Vision du Reel найчастіше немає звичної для нас драматургічної схеми, що є непорушна, як нам неодноразово говорили. Режисер «полює» не тільки на подію в кадрі, а й на аудіовізуальну стилістику. І саме ця стилістика, а не сюжет, нерідко є ключем до розуміння кіно.
Якщо вибирати тільки один фільм, що запам'ятався найбільше в Ніоні, мабуть, це буде «Сутінковий хор» («Dusk Chorus»). Італійське кіно про експедицію в ліси Амазонки, мета якої – запис шуму лісу й збереження у аудіоформаті голосів тварин видів, що вимирають. Тропічні дощі, тварини та комахи, шум листя – основні об'єкти спостереження у фільмі. Звісно, така тема має небезпеку завести фільм у наук-поп у стилі BBC. Але режисерка зосереджується не так на оповіді та інформації, як на спостереженні за природою й цілеспрямованістю головного героя – експедитора Девіда Моначчі.
Світлана Шимко, режисерка
На Visions du Réel, звісно, є своя секція майстер-класів. Я відвідала кілька. І серед них найкориснішим був про залучення аудиторії. Ми розбирали приклади ефективного використання соціальних мереж для промоції фільму. Спершу я доволі скептично ставилася до цієї теми, але потім зрозуміла, наскільки корисною для успіху фільму може бути правильно розроблена маркетингова стратегія.
Місто Ніон у Швейцарії
Та, мабуть, найбільше у цій подорожі вразило місто Ніон, у якому відбувається фестиваль, – на березі прозорого озера, оточеного горами, та люб’язність місцевих. А сама фестивальна програма здивувала різноманітністю креативних документальних фільмів про науку та мистецтво. Особливо запам’яталася «Діана» Сімон Ріпол-Хурір. Цей фільм базується на історії однойменного проекту, розпочатого в 1946 році, коли команда американських учених спромоглася надіслати радіосигнал на Місяць та отримати відбитий сигнал. Окрім згадки про це наукове досягнення, у фільмі ми зустрічаємося з різноманітними радіолюбителями. Найцікавіші з них – люди, які спостерігають за птахами та полюють на привидів за допомогою звукових хвиль. «Діана» розповідає історію про бажання будь-що встановити контакт із небаченим та містичним.
Максим Васянович, режисер, продюсер
Що виявилося найбільш несподіваним на фестивалі? Та майже все. Від усміхнених бабусь з QR-сканерами біля входу в кінозали та зручного мобільного додатка, де за два кліки можна забронювати вільний квиток на фільм (навіть на IDFA-2016 такого не було), до рибальського (з огляду на герб) села Ньйоні на березі Женевського озера.
Обговорення після показу фільму
Традиційно програму потішили «разбєжкінці» – «Гармонія» Ліди Шейн, «Усі дороги ведуть до Афріна» Аріни Аджу – повним розчиненням у життях героїв, чого й удень зі свічкою не знайдеш у більшості європейських фільмів. Порадували й європейці: візуальною культурою та осмисленою формою (із чим майже завжди туго в пострадянських авторів). І ось на перетині цих двох полів – шведський фільм «Лідія» Анни Еборн. Є і те, і інше. Та ще багато чого: від смерті головного героя (карт-бланш на зрозумілий фінал із філософськими узагальненнями) до естетизованої реальності українського села (плівка й прекрасний оператор!). Завдяки чому вдалося подивитися на «рідне село» очима закоханого інопланетянина.
Загалом, більшість фільмів Visions du Réel настільки не вкладалися у звичні рамки сприйняття документального кіно, що настав час, напевно, ці рамки переглядати: «розсовувати обрії», «розширювати парадигму», «змінювати дискурс».
Поїздка відбувається за підтримки Швейцарського бюро співробітництва
Фото надане Дар'єю Бассель та Світланою Шимко