Найбільший у світі фестиваль документалістики як завжди намагається осягнути неосяжний світ неігрового кіно. Програмна координаторка Docudays UA Дар‘я Бассель розповідає про спектри кольорів цьогорічної IDFA, які починаються вечірками, віртуальною реальністю та зникають в Лінчівських потойбічних світах.
Сливовий. Вечірній
Якщо ви з індустрії, то у вашій програмі must visit буде й програма вечірок. У той період, коли на IDFA збирається найбільша кількість гостей з професійних кіл (а це десь середина фестивалю), ваш день починається із сендвіча на бранчі Human Rights Film Festivals Network, а закінчується вином під звуки стародавньої скрипки на фінській вечірці. Хоча ні. Завершується все лише тоді, коли ви нарешті вдосталь натанцюєтеся на вечірці дистриб’юторів або ж коли доп'єте всю сливовицю на чеській паті.
Білоруські друзі запалювали амстердамські вечірки
Усе виглядає як суцільне щастя та відрив, але, насправді, це найскладніша робота з того, що мені відоме. Постійне спілкування та опанування мистецтва small talk – це ще та розвага. Дві-три години (за весь фестиваль), які встигаєш провести в темній та тихій залі, сприймаються як мана небесна. Але натомість маєш багато нових знайомих та контактів.
Віртуальний. Зелений
Загалом IDFA намагається осягнути неосяжне – тобто весь світ неігрового кінематографу. Тут є й VR, і останні стрічки майстрів, і конкурс перших повних метрів, і окрема конкурсна секція для дитячих документальних фільмів. Цього року всіх моїх знайомих вразив майстер-клас Вольфґанґа Талера, австрійського кінооператора, який працює з найкращими австрійськими режисерами від Зайдля до Ґлавоґґера. Власне, його останній фільм з Ґлавоґґером, Whore’s Glory (був на Docudays UA у 2012 році), і показали в спеціальній секції Camera in Focus. Вона майже як-міні фестиваль, створений, аби відсвяткувати операторську майстерність (яка, звісно, у неігровому кінематографі потребує зовсім інших зусиль та уваги, ніж у ігровому, і це варте окремої розмови). Я, на жаль, приїхала на IDFA вже після цього івенту та тільки збирала враження.
«Звичайний»
Натомість Амстердам зустрів мене (несподівано для мене самої) стрічкою про Україну. Це дуже тендітна, витончена, сповнена тонкого гумору та любові до своїх героїв історія про хлопця та його бабцю, які живуть «звичайним» життям на кордоні бойових дій.
Режисер фільму «The Distant Barking of Dogs» отримує нагороду
«The Distant Barking of Dogs отримав зрештою головний приз у своїй конкурсній секції. І попри те, що режисер нідерландець, а продюсерка з Данії, це все одно кіно про війну в Україні, яке тепер буде дивитися весь світ. На українську прем’єру чекати недовго, if you know what I mean.
Червоний
І ще одним враженням стала для мене виставка відеоробіт Апічатпонга Вірасетакула та Цао Ґімараїнша. Вона не була частиною фестивалю, але музей, де ця виставка відбувалася, – одна із фестивальних локацій, і я впевнена, що ця виставка була запрограмована саме під час IDFA креативними амстердамцями не просто так.
Дуже вдалий приклад співробітництва різних культурних організацій та інституцій. Так от, у чотирьох темних залах з великими червоними диванами розмістилися екрани із фільмами двох уже культових митців. Неспішні картини із життя комах, людей та мильних бульбашок, які занурювали в себе, мов Лінчівські потайбічні світи. Ідеальний вибір для останнього дня на фестивалі, коли вже всі колеги роз'їхалися, а ти несподіванно зрозуміла, що твій літак не зранку, а о восьмій вечора.
Текст та фото: Дар'ї Бассель