Документальні фільми в цьогорічних Салоніках – це насамперед музика, мистецтво та смак. З 3 по 12 березня тут відбувався 19-й Міжнародний фестиваль документального кіно TDF. Українська режисерка Поліна Мошенська розповідає про свої враження від Салонік.
Перший фільм, який я подивилася на відкритті, розповідав про легендарних Роллінг Стоунз у турі країнами та містами Південної Америки «The Rolling Stones Ole Ole Ole!: Поїздки по Латинській Америці». Стрічка вдало передавала драйв їхніх концертів, але зосереджувалася насамперед на тому, як «роллінги» та їхні найвідданіші фани поводяться до і після виступів, що вони за люди, які в них хобі (так, музика показана як серйозна та важка праця). Саме цей погляд на їхню людяність, на противагу мегазірковому статусу, і став найбільш цінним та цікавим для мене.
Наступна стрічка була довгоочікуваною та надзвичайно складною для сприйняття. «Рідні» Віталія Манського – це для мене 112 хвилин напруги в повному кінотеатрі «Олімпіон», спроба впоратися з емоціями, аби прислухатися до власних думок, і надія, що цей фільм проллє трохи світла на події кількох останніх років для глядачів, які не знайомі з деталями конфлікту між Україною та Росією і яких у Греції чимало. У Віталія Манського фігурувала його сім’я, він сам та їхня дуже особиста й відверта історія. «Рідні» розповідали про особливу повсякденну близькість і, водночас, далекість, яка залежить чи ні (що також дуже важливе питання) від зовнішніх та внутрішніх кордонів. Схожу напругу я також відчувала минулоріч під час перегляду «Українських шерифів» Романа Бондарчука.
Особливий настрій у Салоніках створила також добірка короткого метру: «Візьми мене додому» Аббаса Кіаростамі, де зображено стіни, сходи, тіні, м’яч, що стрибав сходами, та маленький хлопчик, більше нічого; другим фільмом у добірці був біографічний «76 хвилин та 15 секунд з Аббасом Кіаростамі». Він зафіксував, яким чином Кіаростамі створював магічне зображення та атмосферу з абсолютно реалістично-буденного пейзажу на кшталт собаки в снігу, що її він побачив із вікна машини.
Про «Аустерліц» Сергія Лозниці вже багато говорили й писали, а мені ж під час показу більше хотілося продовжити його тишу відсутності діалогів і просто відчути тональність, колір та настрій, слідкувати за обличчями відвідувачів, за цим амбівалентним простором. Одне скажу напевно: мова цього фільму і причини, чому режисер зробив його саме так, були для мене зрозумілими та очевидними.
Наостанок, хотілось би написати кілька слів про чудову професійну зустріч і розмову на тему жінок у кіно та створення організації «Жінки в кіно й на телебаченні»,продюсерками з Афін та Салонік, на яку також завітала директор кінофестивалю, французька режисерка Еліз Жаладо. Такі події дають багато підтримки для особистого розвитку та допомагають долати стереотипи, що можуть заважати кінематографісткам у їхній роботі.
Текст і фото Поліни Мошенської