22 листопада в Миколаївському національному університеті ім. В. О. Сухомлинського в рамках Міжнародного мандрівного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA відбувся показ документального фільму «Люди, які прийшли до влади» режисерів Олексія Радинського та Томаша Рафи. Фільм розповідає про розвиток подій в березні-квітні 2014 року на іншому боці лінії вогню, у так званій «ДНР». Деякі студенти-глядачі розцінили хроніку подій, зафіксованих камерою, як «сепаратистську пропаганду» й залишили залу. Цей інцидент набув розголосу в ЗМІ та соціальних мережах, обріс домислами й наразі активно використовується проросійськими медіа для пропагандистських фейків. Детальніше про ситуацію щодо цього показу - можна прочитати за посиланням. 

Нещодавно видання «Українська правда» опублікувала матеріал, в якому журналісти, режисери, кінокритики, письменники та громадські активісти діляться своїми думками щодо самої стрічки та ситуації, яка склалася під час показу.

22 листопада під час показу документального фільму "Люди, які прийшли до влади" Олексія Радинського та Томаша Рафи у Миколаївському університеті імені Сухомлинського більше половини студентів навіть не додивилися стрічку й вийшли з аудиторії. Вони вирішили, що фільм здатен спровокувати конфлікти між самим студентами, чиї думки щодо подій на Сході України можуть відрізнятися, і що він є пропагандою "русского міра" – а тому звернулися з цього приводу із відповідною заявою до СБУ.

Юлія Почебут, представниця прес-центру університету, в коментарі також зазначила, що показувати фільм було некоректно, тим паче, що 21-22 листопада в Україні відзначається День гідності і свободи. Демонстрацію фільму організували місцеві партнери Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA у рамках проекту Мандрівний Docudays UA.

Як зазначено на офіційному сайті кінофестивалю Docudays, "стрічка простежує поступове занурення суспільства у війну. Знята в березні-квітні 2014 року на Донбасі, на сході України, вона зображає деградацію соціального протесту до збройного повстання, яке значною мірою підтримувалося прихованим іноземним вторгненням".

Натомість "Телевізійна служба новин" каналу "1+1" у своєму сюжеті виставила організаторами показу депутатів від "Українського вибору" Віктора Медведчука та "Опозиційного блоку", які були серед глядачів і нібито виступили на захист фільму, коли студенти почали виходити із зали та висловлювати незгоду.

У цілому це викривлює зміст стрічки та наштовхує на думки про намагання тих чи інших політичних сил або засобів масової інформації спекулювати фільмом у своїх інтересах. Але останнє вимагає детального розслідування, а тому є лише припущенням.

Водночас, можна напевне стверджувати, що фільм, який було знято на Донбасі навесні 2014 року, набагато більше говорить про українське суспільство у році 2016-му, стаючи лакмусовим папірцем нашої нездатності мислити критично.

По думки щодо самої стрічки та ситуації, яка склалася у Миколаївському університеті, УП.Культура звернулися до журналістів, режисерів, кінокритиків, письменників та громадських активістів.

Фото: pnp.pl.ua

Сергій Жадан, поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст:

На превеликий жаль, багато хто з нас лишається беззахисним перед маніпуляціями – ми радо підхоплюємо панічні заяви про чергову "зраду", навіть не перевіряючи, про що насправді йдеться, ми схильні в усьому бачити ворожі підступи.

Це можна зрозуміти – в Україні існує потужна п'ята колона, що навіть не приховує своєї позиції. Проте зараховувати до цієї колони всіх, хто не ходить строєм і не співає хором – просто віддзеркалення позиції наших опонентів.

На мій суб'єктивний погляд, фільм, звісно ж, не є пропагандою сепаратизму. Він, скоріше, є певним свідченням і документом того, як частина суспільства (конкретно – мешканці Донбасу, які виступили проти України) западає в страх, агресію та несприйняття – себто піддається тим-таки маніпуляціям, починає вірити різним шарлатанам, перестає сумніватись у власній правоті, витворює собі образ ворога.

Причому ворогами стають усі – Київ, Америка, ЄС, євреї, бандерівці. Зрештою, у фільмі показано те, що ми всі бачили в неті навесні 2014 року. Просто вже забули, мабуть. Суспільна пам'ять дуже коротка. А шкода, такі речі слід пам'ятати завжди.

Я, скажімо, чудово пам'ятаю всі ці сепаратистські блок-пости, ікони з "останнім імператором" і портрети Сталіна в Луганську й Донецьку, ми їх неодноразово проїздили в квітні-травні 2014. І я особисто не хочу цього забувати – надто дорого нам усім обходяться сьогодні ті події. У фільмі цей настрій суспільної істерії, страху й агресії, що призвели до війни, доволі добре відтворюється.

Інша річ, що є велика кількість питань до організаторів цього показу. До тих, хто запросив туди представників опоблоку та "медведчуківців", які не мають до цього фільму та позиції його авторів жодного стосунку. Ну але це вже зовсім інша історія.

У ситуації з цим показом найбільш огидне те, що більшість коментаторів, які пишуть про "пропагандистський" фільм, сам фільм і не дивилися. Але на автоматі підхоплюють тезу про "пропаганду сепаратизму". Що доволі чітко характеризує рівень відповідальності та адекватності людей, що сидять у соцмережах.

Фото з ФБ-сторінки Інги Пилипчук

Інга Пилипчук, авторка німецьких видань "Die Welt", "Focus", "ostpol" та інших:

Фільм "Люди, які прийшли до влади" – це документ. В ньому немає оцінок, аналітичних коментарів, маніпуляцій.

На екрані ми бачимо події весни 2014 року, ми бачимо людей, що брали в них участь, ми спостерігаємо за їхньою розгубленістю. По суті герой цього фільму – це Донбас, який поступово поглинає війна. Особливо пронизливою та болючою є кінцева сцена фільму, в якій жителька Донецька у відчаї звертається до нових "можновладців" з проханням розібратися, чому вмирають люди. Вони ж розцінюють її поведінку як провокаторську.

Картина "Люди, які прийшли до влади" вже багато разів демонструвалася закордоном, зокрема на відомому фестивалі документального кіно DOK Leipzig у Німеччині. Після показу фільму відбулася дискусія, у ній йшлося про перехід мирного стану у військовий, про те, як пропаганда створювала атмосферу ненависті, а також про те, що режисери мали на меті створити документальне соціологічне спостереження.

І жоден із гладачів, які висловили свої враження, не розцінив цей фільм як той, який щось пропагує. Можна навіть сказати, що режисери навпаки використали дзеркальний метод: міф, який "сценаристи конфлікту" намагалися продати за правду ("чудовий руський мир"), у дзеркалі цього документального фільму розвінчує сам себе.

Мені здається логічним, що нам самим як суспільству, з яким все це відбувається, важче дивитися в подібні дзеркала. Болючіше, неприємніше. Але саме тут ми робимо вибір, що стосується не тільки цього фільму, а взагалі нашої здатності осмислювати ситуацію. Або ми готові думати самостійно, або ми хочемо, щоб СБУ, Міністерство інформаційної політики чи ще якийсь інститут цензури думали за нас. У такому випадку ми ризикуємо отримати в майбутньому тільки дуже зрозуміле неконфліктне кіно, яке водночас не матиме нічого спільного з нашою реальністю.

Фото: Дмитро Ларін

Марина Врода, кінорежисерка, лауреатка Золотої пальмової гілки Каннського кінофестивалю:

Документальний фільм моїх колег Олексія Радинського і Томаша Рафи "Люди, які прийшли до влади" я подивилась вперше на фестивалі "Докудейс" у 2016 році. Саме тоді стрічка перемогла в національному конкурсі фестивалю, знайшла адекватне сприйняття та відгук міжнародного журі, а також порозуміння в численних глядачів.

Після нещодавнього показу фільму (мандрівний фестиваль "Докудейс") в місті Миколаєві виникає скандал та звинувачення фільму у підтримці сепаратизму. Цю новину я прочитала в інтернеті. Тому вирішила переглянути фільм ще раз на свіжу голову, а тепер написати текст на захист стрічки та її авторів. Тим часом, у мене також виникає, можливо, наївне запитання, а що взагалі зараз відбувається? Кому потрібне замилювання мізків та роздутий скандал? З того показу на фестивалі в Києві минуло приблизно дев’ять місяців, і ось, чомусь, саме тепер, ця стрічка стала "просепаратиською"?

В нашій країні накопичилася сила-силенна питань економічного, політичного та соціального, характеру, які вимагають невідкладної дії й активної участі громадськості. Чому відсутні необхідні, згуртовані публічні дискусії та тиск на владу з боку громадських організацій та журналістів? Адже влада продовжує вести закриту політику щодо своїх громадян, вона сьогодні маніпулює на кістках та ранах тих, хто б’ється на фронті чи має вижити в тилу. Я маю на увазі те, що вона продовжує заробляти на війні. Як можна пояснити причини нападів на документальний фільм та його авторів? Коли сам твір показує механізм пропаганди, промивання мізків, як саме це працює з іншої сторони конфлікту. На мою думку, це є надзвичайно цінним, бо ми можемо в такий спосіб краще зрозуміти, що сталося з нами та нашими людьми по інший бік конфлікту, і як це, насправді, працює.

Фільм також показує, як багато між нами схожого. І це, вочевидь, лякає тих, кому надалі потрібен конфлікт, а не примирення та суспільний діалог.

Мені це нагадує відволікання громадськості від прямих питань, від наших вимог та нашої згуртованості щодо проведення реформ у державі.

Заклики "покарати сепаратистський" фільм, та усі звинувачення у бік авторів є абсурдними й, на мою думку, контпродуктивними. Тим важливішим є фільм Радинського і Рафи, бо сьогодні він є нам тим самим дзвіночком...

Будь ласка, перегляньте уважно фільм, особливо перш ніж просто повірити закликам в інтернеті від друзів чи знайомих наклеїти на роботу тавро "сепаратистської".

Фільм зроблений з усією відповідальністю перед глядачем. Автори хотіли самі побачити та зрозуміти механізм конфлікту, те, як працює пропаганда... Фільм також показує можливості подальшого конфлікту. Чи не так?

Фото: kino-teatr.ua

Сергій Лозниця, режисер документальних та художніх фільмів:

Якщо є можливість ігнорувати цю маячню (скандал із показом у Миколаєві, – УП.Культура), то краще ігнорувати. Якщо ця дурня не стає загрозою для життя на свободі. Оскільки якщо ви починаєте відповідати, то допомагаєте цій маячні відбутися і тільки стимулюєте її. Чому? Тому, що для таких понять, як "анти" і "про" не існує критеріїв.

Це не математика. Говорити можна все,що завгодно, тим паче, що ті, хто говорять, і ті, хто слухають, є людьми безграмотними і не розуміють, що твори мистецтва не мають стосунку до життя. Нота "до" є ні про-, ні антиукраїнською. Вона ніяка. Це просто нота. Так і кіно.

Фото з ФБ-сторінки Віри Балдинюк

Віра Балдинюк, головна редакторка видання "Korydor":

Події фільму "Люди, які прийшли до влади" розгортаються в містах, які щойно захопила нова влада – проросійські польові командири, казаки, "російська православна армія". Ці міста (Слов’янськ, Соледар) буквально вже за кілька місяців літа 2014 року перейшли під контроль українських сил.

Але за короткий період ці містечка з тимчасовою владою й російськими прапорами швидко адаптувалися до нової реальності. Діти їздили на велосипедах поміж озброєними бойовиками, жінки ходили в гастроном, усі разом проводжали в останню путь місцевих, які загинули від "кулі українського снайпера" (насправді – від ножового поранення своїх же), кричали гасла "Росія! Росія!".

Місцеві чоловіки беруть попід руки такого ж, як вони, й ведуть його в штаб, де на столах лежить зброя. Що з ним відбудеться потім? Десь за кілька кварталів від цього розстрілювали людей, масові захоронення яких були знайдені вже після звільнення територій українськими військами.

Цікаво бачити, як місцеві чоловіки постійно озвучують свій "локальний патріотизм" без контексту, і ця любов до рідного, ображеного "бандеровцями" краю стає значно важливішою, ніж приналежність до країни.

Цей локальний патріотизм легко продається сильнішому. Випадок із показом фільму в університеті ілюструє проблему, яка вимальовується дедалі чіткіше. Ми не можемо знайти раціональну середину між позиціями "не все так однозначно" й "все насправді просто". На жаль, ми звертаємося до простих рішень – витіснити, забути, викреслити реальність, яку нам важко пояснити й прийняти.

Коли забороняють якийсь фільм, це означає, що глядачам не довіряють, ними опікуються й дбають про їхнє патріотичне здоров’я. Чи потрібен такий "патронат" дорослим освіченим людям із критичним мисленням?

Не важливо, хто автор фільму – інтелектуал, якого важко запідозрити у пропаганді, чи "агенти ворога": ми готові бачити повну картину, чи нас задовольняють уривки, дбайливо підібрані кимось заради нашого блага? Ми готові аналізувати, як мислить так званий "ворог"?

З літа 2014 року Слов’янськ – звільнена українська територія, де проводиться багато соціальних проектів, де вчительки шкіл знову у вінках і вишиванках проводять свято української пісні. Але чи цікаво нам, чим займаються люди, яких ми бачили в кадрах фільму Радинського й Рафи? Адже вони обіцяли, що рано чи пізно до зброї стануть їхні діти.

Фото: 86PROKAT

Ілля Гладштейн, співзасновник та програмний директор міжнародного фестивалю кіно та урбаністики "86":

Думаю, що це смішно, реакція студентів є доволі симптоматичною. У нас є доволі канонічний спосіб зображення війни і Майдану, і будь-які інші варіанти сприймаються як ворожа пропаганда, хоча, фільм Олексія таким не є, а, скоріше, навпаки. Він є пропагандою здорового глузду і зовсім антисепаратистським, якщо його розглядати в такому ключі.

Також реакцію студентів спричинила, мені здається, не дуже правильна модерація події: з того, що я побачив на youtube-каналі, організатори теж не надто розуміли, з яким матеріалом працюють.

Показ організовували Docudays, але сьогодні на ТСН у новині щодо реакції студентів було подано все так, ніби організаторами були депутати з "Опоблоку" та "Українського вибору" Медведчука. І цей момент наштовхує на думки щодо того, що так було сплановано.

Дивно, що на цей показ прийшли локальні координатори "Українського вибору", який має відношення до Медведчука і який є активною проросійською силою, і чомусь досі функціонує в Україні, особливо в Миколаєві. Це наводить на думки, що, можливо, була якась політична складова. Але навіть якщо вони мали стосунок до організації кінопоказу, було б хибним кроком обрати цей фільм для їхньої пропаганди, адже основний меседж фільму антипропагандистський.

Тобто можливо, це якось і пов’язано зі скандалом, але це все домисли, і треба питати у Docudays і локальних координаторів. Я думаю, що це не так, що навряд чи це організував "Опозиційний блок", і навряд чи Docudays із ними співпрацювали, адже вони ніколи не співпрацюють із політичними силами.

Скидається на те, що була якась "відмашка" по наших інформаційних засобах розкручувати цю історію саме в такому ключі, ніби патріотичні студенти зірвали сепаратистський показ, щоб максимально прив’язати це до якоїсь політичної кон’юнктури.

Так це виглядає, враховуючи кількість постів від імені активних так званих "порохоботів" – тих, хто пише про владу тільки позитивно і активних ботів у їхніх коментарях. Тобто по суті це наслідок розкрутки ЗМІ, але мені здається, що дехто перестарався".

Фото з ФБ-сторінки Володимира Войтенко

Володимир Войтенко, кінокритик, член Національної спілки кінематографістів України, головний редактор сайтів Кіно-коло та "Сценарна майстерня":

Колізія навколо показу фільму "Люди, які прийшли до влади" у Миколаївському університеті, безумовно, не корелюється зі змістом цієї документальної стрічки й, відповідно, авторською позицією, яка проводиться й прочитується абсолютно однозначно. Власне, починаючи з промовистої назви картини й закінчуючи її фінальними сценами, коли згорьована жінка фактично проклинає самозваніців – тих самих "людей, які прийшли до влади".

Звісно, тільки цим сюжет фільму не обмежується. Його документальні персонажі постають в режисерському баченні цілком самовикривальними і в ідеологічному, і в політичному, й загалом у світоглядному сенсі.

Йдеться і про бандитську сутність "людей, які прийшли до влади", й про російське державне втручання, зокрема, мілітарне (і заявляється про це фактично в початкових титрах).

І, даруйте за банальність, у мистецькому творі, та й не тільки, практично неможливо викрити зло, не демонструючи його проявів. Так, цей фільм не створений за відомими шаблонами агітпропу чи байки, в якій має фінально артикулюватися мораль. Але важко уявити притомну сучасну людину, котра після перегляду стрічки могла б зробити ті висновки, які тиражуються після сумнозвісного показу в Миколаєві.

Маю версію, що студенти, які не додивилися фільм (а тому не могли його зрозуміти) й протестували, – протестували передусім проти контексту цього кіноперегляду, проти компанії політиків відомого спрямування. Студентів я розумію. Але кіно не винне…

Фото з ФБ-сторінки Дмитра Десятерика

Дмитро Десятерик, журналіст, кінокритик, газета "День" (Київ)

Треба мати надзвичайно багату уяву, щоб вважати фільм "Люди, які прийшли до влади" сепаратистською або проросійської пропагандою. Якщо хтось хоче, аби все було розжовано і вказано, де чорне, а де – біле, то для цього існують політична публіцистика і телебачення.

Мистецтво, в тому числі мистецтво документального кінематографа, існує за іншими законами. Автори фільму, уникаючи прямого втручання в сюжет, майстерно і з протокольною точністю передають той жах, у який поступово занурюється Донеччина, показують, як у ХХІ столітті натовпом оволодіває просто-таки середньовічне здичавіння, а фінал фільму, коли озвірілі сепаратисти тягнуть літню жінку до катівні за слова, які їм не сподобалися, пробирає до кісток.

Враховуючи вищесказане, а також смертельну небезпеку, на яку наражався оператор картини, збираючи матеріал для неї, вважаю всі звинувачення на адресу Олексія Радинського і Томаша Рафи глибоко несправедливими і незаслуженими.

Фото з ФБ-сторінки Олександра Гусєва

Олександр Гусєв, кінокритик, член Національної спілки кінематографістів України:

"Люди, які прийшли до влади" є унікальним, створеним із ризиком для життя свідченням початкового етапу сепаратистських процесів на Сході. Фільм Олексія Радиснького і Томаша Рафи показує, як нісенітні і водночас турботливо відтворювані ксенофобські стереотипи і пропагандистські вигадки стають поживним середовищем для екстремістських рухів, що стрімко руйнують застарілий соціально-політичний каркас.

Проте і в цій люмпенські вакханалії, зловісній карикатурі на революційні події, відчутними є гнів та образа на бідність та несправедливість, рішучість боротися за краще "завтра" – нехай ця рішучість і веде героїв стрічки лише до нової неволі.

Із найбільшою проникливістю у фільмі продемонстровано життя простих українських громадян, у чиє повсякдення вривається війна, щоб стати його частиною. Вперше стрічку було показано вітчизняному глядачу в рамках національних конкурсних програм фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA (де вона отримала головний приз) і Одеського міжнародного кінофестивалю.

На цих кінопереглядах мені не доводилося чути, щоб хто-небудь із кінематографістів, журналістів або глядачів висловлював думки щодо того, що настільки непривабливий образ подій у Донецьку, представлений у фільмі, може слугувати пропагандою сепаратистських настроїв.

Інцидент у Миколаївському національному університеті є зайвим підтвердженням тієї прикрої обставини, що багато наших громадян, які нібито підтримують ідеали Революції гідності, за своєю готовністю відшукувати ворогів і придушувати інакомислення відрізняються від людей, які зі зброєю в руках прийшли до влади у "народних республіках", лише відсутністю автоматів і абревіатурою адресатів їх доносів – у той час, як прихильники ДНР доносять у МДБ, пильні миколаївські студенти звертаються до СБУ.

Руслана Козієнко, спеціально для УП.Культура

На фото - кадр з фільму "Люди, що прийшли до влади"