«Липневі грози» – це дилогія про протести донбаських шахтарів.
За два роки до путчу та краху СРСР, у липні 1989 року гірники вийшли на центральну площу Донецька зі своїми чіткими вимогами. Ці вимоги налічували 43 пункти, серед яких були як соціальні (покращення умов життя шахтарів), так і політичні, що містили пункт про скасування статті Конституції СРСР про керівну і спрямувальну роль партії. До страйку тоді приєдналися майже всі шахти регіону і понад сто тисяч людей, які мали намір стояти до кінця. У результаті їхній протест став одним із найбільших в історії Союзу, а їхня перемога – початком краху радянської влади і важливим кроком у здобутті незалежності України.
Перша частина під назвою «Страйк» – це якраз і є хроніка липневих подій. Її знімали протягом чотирьох діб режисери Анатолій Карась і Віктор Шкурін, а також два оператори – Анатолій Кріпченко та Сергій Тимофеєв. У той час як усі центральні канали та преса в один голос заперечували масштаби протестів, документалісти не просто фіксували події, а й буквально були їх частиною. Вони жили з гірниками на площі, знімали їхній побут.
«Вільна людина – красива людина», – це фраза, яку ми не раз чули під час Майдану. Але ще раніше це підмітить режисер фільму Анатолій Карась. Разом із колегами він показує обличчя гірників так, як їх іще жодного разу не показували до цього. Образ шахтаря в радянському кіно – це радісний трудівник із вимазаним кіптявою обличчям, образ шахтаря нинішнього – похмурий чоловік у брудному костюмі та касці. У «Страйку» ми бачимо інші обличчя: одухотворені й по-справжньому красиві. Протягом усього фільму камера зупиняється на них, вдивляється, намагається запам’ятати. Показує їхню впевненість у своїх силах і неминучу суперечність: нелюбов багато говорити і водночас бажання нарешті бути почутими.
Протягом усього фільму ми чуємо одних із них. Бачимо обурення інших закликами чиновників припинити страйк. Як і в будь-який хроніці протесту, тут є свої етапи: ейфорія, єднання, гнів, конфронтація, втома, новий сплеск активності й радість від досягнення мети. Задовго до фільмів про Майдан Карась та Шкурін показують масовий протест українців зсередини. Досліджують його природу, причини та наслідки. При чому, за іронією долі, липневі протести відбуваються на площі біля нинішньої Донецької ОДА, де у 2014 році почнуться страшні події на сході України.
Однак, окрім самих протестів, режисерів також цікавить і побут гірників: з жахливими будинками, які призначені для знесення, з украй важкими умовами праці. До цього додано кадри зі старих пропагандистських роликів про життя Донбасу. Змонтовані в одному фільмі, вони видаються справжнім викриттям нещирості та брехні радянської дійсності.
Але якщо «Страйк» – радше оптимістичний фільм (усе закінчується перемогою гірників і резолюцією влади виконати їхні вимоги), то його продовження («Викид») – це значно сумніша історія про події, що відбулися рік потому. Попри обіцянки, більшість вимог так і не були виконані, а майже всі вищі чини залишилися на своїх місцях. Друга частина – це вже боротьба в коридорах влади. Вона починається з похорону після трагедії на шахті, після чого вся дія переноситься в коридори влади. Шахтарі тепер виявляються на чужій території: їхню делегацію приймають у себе представники обкому.
Відповідно змінюються герої та інтонації. Дійові особи тепер – чиновники, учасники переговорів, представники страйккомів, члени Комуністичної партії, що доживають свої дні. Головна боротьба зводиться до небажання останніх іти у відставку, їхньої неготовності визнати свою провину або вести будь-який діалог. У цьому прихована ще одна цікава паралель із Майданом: перемога на площі не стала кінцем системи, а показала необхідність продовження боротьби. Так з’являються ключові питання другої частини: як не допустити помилок минулого і як змінити саму систему? Звідси й еклектичність, і навіть суперечливість фільму: слова вже втрачають свою силу, а особи учасників виявляються позбавленим тієї краси, яку ми бачили раніше. Тут можна побачити знайомих персонажів із майбутньої української влади (того ж Петра Симоненка), багато знайомих слів і обіцянок, прірву між політиками та людьми і плавний перехід до нашого сьогодення. Адже, якщо вдуматися, то відмінності між подіями 1989-90х років і останніх двох років не такі вже й великі. І дуже символічно, що епіцентрами цих подій стали саме Донецьк і Київ.
Станіслав Битюцький
На фото кадр з дилогії «Липневі грози»
