Дедалі більше авторів переконують нас, що немає сталих ідеологій та цінностей, адже світ перебуває в суцільній глобалістичній мінливості. До того ж, людям не так просто будувати світ на чесній політиці, бо для цього потрібно багато чим жертвувати. Утім, чи заслуговує сьогоднішний світ на такі жертви? Дізнаємося з центральної фестивальної програми КРІЗЬ ІЛЮЗІЇ.
Фільм «Демократи» Камілли Нільссон є радше антитезою до великого мозаїчного світу, адже встановлення псевдодемократичного режиму в Зімбабве є спробою черговий раз створити ілюзію порядку й закону. Насправді ж Роберт Муґабе занадто довго перебуває при владі, тому його режим усе більше нагадує тоталітарний. Муґабе успішно руйнує економіку своєї країни, а з конкурентами розправляється швидко й ефективно – він просто їх убиває. Здавалося б, у часи високотехнічної цивілізації такі методи виглядають аж надто архаїчно, але в цьому й ідея роботи Камілли Нільссон, яка протиставляє режим головорізів та інтелігентну опозицію, очолену Дуґласом Мвонзорою.
Уже експериментальна робота «Гірке озеро» Адама Кьортіса намагається розповісти декілька історій, що накладаються одна на одну, формуючи складне поліфонічне полотно. По суті, імпресіоністична робота Кьортіса досліджує характер відносин Саудівської Аравії та США в контексті війни в Афганістані. Один пласт реальності перетинається з іншим, коли врешті видається, що Кьортіс хоче досягти ефекту повної присутності довгими кадрами й розмовами, використавши для цього BBC iPlayer. Водночас «Гірке озеро» – це спроба подивитись на сучасний світ під різними фокусами, показавши історію як великий репортаж, а тому місцями безкомпромісно та безпосередньо. Основна ідея Кьортіса така, що західні помилки на Близькому Сході є наслідком ранньої домовленості між Франкліном Рузвельтом та Саудівською Аравією на Гіркому озері відразу після Другої світової війни.
«Грозний-блюз» Ніколи Белуччі – ще одна спроба передати досвід людей, які стали заручниками історії та великої політики. Водночас це гірка колоніальна історія країни, яка намагається зруйнувати ілюзію Росії як «оберегу» чеченського життя. Нікола Белуччі все ж показує Чечню як країну, яка не скорилась Путінському тоталітарному режимові, що відображено в боротьбі чотирьох сміливих жінок. Вони впродовж багатьох років воюють проти несправедливості та брехні Росії, тому кожен рік – це черговий крок у демаскуванні імперського світу. «Хай Путін виходить зі мною один на один, якщо він чоловік!» – звучать слова в одному з кадрів протесту. Жінки живуть у будівлі, де розташований також блюзовий клуб, тому відразу напрошується ще одна паралель про боротьбу, подорож та ностальгію, чим і вирізняється блюз серед інших музичних жанрів. Молоді відвідувачі клубу теж намагаються зрозуміти лабіринт історії, а особливо – ідентичність чеченців. У її основі – гордість за свій народ, про що писав раніше Алєксандр Солженіцин в «Архіпелазі ҐУЛАҐ». Белуччі не показує страждання й горе ані цих чотирьох жінок, ані інших людей, хоча з першого кадру – охопленого вогнем будинку як символу самої Чечні – видається, що фільм усе ж про війну. Режисер більше зосереджує увагу саме на понятті гордості й гідності, що сконденсовано в, здавалося б, неможливому та неймовірному осередку людяності посеред Грозного, «міста радісних снів».
Існують колективні ілюзії, що охоплюють цілі народи та нації, занурюючи їх у летаргійний сон історії. Крім них, існують також індивідуальні ілюзії, що не настільки загрозливі, але однаково симптоматичні. Останній вид ілюзії змальовує трагікомічна історія «Українські шерифи» Романа Бондарчука. Це історія про двох чоловіків зі Старої Збур’ївки, яких односельці призначили носіями закону та справедливості. Віктор Григорович та Володя – типові представники сільського осередку Південної України: один справді колишній полісмен, його напарник – дужий чолов’яга, фермер. У селі їх називають «шерифами». Вони роз’їжджають москвічем, шукають порушників та встановлюють справедливість. Роман Бондарчук на прикладі цих двох людей демонструє поневіряння «нової» сучасної України, зокрема на тлі Євромайдану, девальвації гривні та тяжкого сільського життя. Справді, країна переживає складні часи, тому хлопці вирішили допомагати людям, перетворюючи Херсонщину не на Дикий Захід, а на цілком придатний для життя Південь – вільний і незалежний.
Якщо ж говорити про руйнування ілюзій та зняття історичних завіс, то робота «Подія» Сергія Лозниці є спробою показати невдалу спробу державного перевороту в Росії. Весь фільм змонтований із архівної хроніки. Лозниця показує широкі плани людей, які вірять у майбутнє, яке має якісно перевернути їхнє життя. Можливо, внаслідок цього не сформувалось демократичне й відкрите російське суспільство, але саме путч став переломним етапом, після якого розпався СРСР і дав шанс іншим країнам на свободу та власний вибір. Подібно до «Майдану», Лозниця показує єдину масу людей, які в океані гасел намагаються переписати історію, формуючи новий лад. Цим людям притаманна виняткова, навіть до абсурду наївна, віра в те, що сукупність індивідів може зламати хід історії. Інше питання, що буде далі після цього зламу, адже впоратись із потоком часу надалі випадає не загальній масі, а окремим людям, які часто ризикують комфортом, цінностями, життям. Тому й перша кров на Дворцовій площі, як і перша кров на Майдані, відразу окреслює межу надій, яким так і не довелось збутись.
Максим Карповець
На фото кадр з фільму «Грозний-блюз» Ніколи Белуччі
