У побут звичайної російської родини знову грубо вдирається держава: без стукоту в двері, в ОМОНівській формі, з кийками, звинуваченнями в зрадництві та абсурдними кримінальними справами. І знову кухня, довкола якої обертається світ російського ліберала. Вечорами тут обговорюють нові бузувірські закони та затримання, а в новорічну ніч – телевізор із «дядею Вовою» на тлі ялинки та Кремля.
Це виглядає комічно, але за цим трагічне безсилля. «Годувати» нацлідера прокльонами через телеекран – ось, власне кажучи, і весь інструментарій спротиву, який залишився в розпорядженні «несогласных». Або принаймні все, до чого готове російське суспільство. Глибокий історичний та соціально-політичний песимізм проривається з вуст героїні стрічки «Дорогий дядя Вова» Євґєнії, нареченої одного із «в’язнів Болотної» Лєоніда Ковзіна: «Багато хто проти, але ж хто піде?». Це питання, майже екстремістське з точки зору нинішнього російського законодавства, загрозливо зависає у повітрі.
Фільм режисерки Марії Павлової, який знімався ще 2012 року, з точки зору сьогоднішнього дня звучить як пророцтво. В один із кухонних політвечорів Євґєнія каже, що найбільше боїться репресій та війни. Репресії вже, мовляв, почалися. І хоча тема війни в її монолозі залишилася нерозкритою, затее більш ніж промовисто вона розкрилася в реальності. Про сталінські часи, на які у фільмі покликаються кілька разів, – це, звісно, перебільшення, але оберемки червоних гвоздик біля погруддя Сталіна в Москві цього року рясніли, як ніколи.
Поки що всі найпесимістичніші прогнози щодо Росії виявляються надто оптимістичними. І нарешті ми зрозуміли, що це стосується нас.
Власне, майже всі з представлених цьогоріч у рамках програми DOCU/ПРАВО стрічки стосуються нас. Або принаймні по-особливому звучать в українському контексті. Чи то від того, що йдеться про універсальні проблеми прав людини і ширше – людства (масовий терор, солдатська правда війни, несправедливо засуджені до довічного ув’язнення особи, проблема зміни статі), чи від того, що ми живемо в країні, яка протягом останніх років зіштовхнулася з безпрецедентним для нас досвідом насильства, широкою вибіркою статей Римського статуту: від злочинів проти людяності до воєнних злочинів.
Взяти хоча б Китай, із яким у нас виявляється багато спільного. Активістку, на яку вчиняють напад «тітушки», зрештою арештовують органи внутрішніх справ за агресію проти нападника, а при апеляції до закону в присутності правоохоронців від них чутно: «Плювати на закон!». Китайські люди в погонах так само захищають і вигороджують свою «громадянську підмогу», яка, звісно, винятково з власної волі, іде громить «курв», або ж «майданівців» (потрібне підкреслити). Лишається тільки здогадуватися: хто в кого запозичив цей передовий досвід.
Як відомо, найстрашніші злочини проти людяності у ХХ столітті були скоєні «згідно із законом». Нехай у непорівняно менших масштабах, але ця практика відгукується і в недавньому минулому людства. Вона ж доволі недвозначно і з особливим цинізмом артикулюється вже у 2000-х представником держави Іран, до певної міри причетним до масового винищення політичних в’язнів режимом Хомейні 1980-1988 років. Не змигнувши оком та не відриваючись від свого ланчу, у відповідь на розпачливі репліки однієї із жертв цього режиму він посилається на рішення суду: «Це було рішення суду і ви не маєте права ставити його під сумнів». Відчуття огиди від цієї сцени зі стрічки «Ті, що сказали “ні”» тільки посилюється від того факту, що вона розгортається в декораціях Азійського форуму омбудсменів. Іранський посадовець прибув туди замість Мустафо Пурмухаммаді, чинного на момент зйомок іранського омбудсмена (а нині міністра юстиції), який вже не просто був десь на полях страшного кровопролиття, а безпосередньо входив до складу комісії з винесення смертних вироків. Жорстока пародійність, кривавий оксюморон. Десь так, як участь Росії в Раді Безпеки ООН.
Росія – звісно, не лише не Україна, але й не Іран, а порівняння – справа невдячна, але й факти, як відомо, – річ уперта.
Ось в Ірані у 1980-х виносилися смертні вироки за те, що та чи інша особа, на думку «суддів», була «проти Бога». У Ставрополі сьогодні триває судовий процес над блоґером Віктором Красновим, його судять за репліку «Бога немає» в соцмережі. Шах і мат.
Зрештою, Іран, як відомо, також колись був світською державою, а історія не завжди рухається в «правильному» напрямку. Та й геппі-енд російської стрічки – звільнення Леоніда Ковзіна з ув’язнення – з перспективи сьогоднішнього дня та нинішньої Росії виглядає зовсім не щасливим кінцем, а навпаки, прелюдією до головної драми, яка цілком може виявитися (і таки виявиться) передмовою до драми ще масштабнішої.
Історія прав людини вчить, що еволюція – процес аж ніяк не незворотній. Але вона також демонструє, що невелика група людей або навіть одна сильна особистість можуть переламати її плин або надати імпульсу до змін.
У Китаї одна-єдина активістка, героїня стрічки «Задириста горобка», збурює суспільство, вимагаючи покарання для ґвалтівників школярок із числа чиновників. Викинуті на вулицю з орендованого житла, її особисті речі згодом стають предметом інсталяції в одному із західних музеїв сучасного мистецтва. Справді, такі люди достойні музеїфікації. Уявляєте, як подібні експозиції одного активіста могли б виглядати в Україні?
Або той-таки Іран. Після років зусиль групи постраждалих від режиму Хомейні, їм таки вдається наполягти на створенні в Стокгольмі 2013 року «Іранського трибуналу». Тільки чверть століття потому, після кривавих подій 1988 року, коли фундаменталістами було знищено від 15 до 20 тисяч осіб. Попри трагічний контекст, в цілому на нашому ґрунті фільм виглядає оптимістичним (якщо це слово тут може бути доречним) у сенсі невідворотності покарання або принаймні відкритого міжнародного засудження та артикулювання імен тих, хто «замовляє» і чинить масштабні злочини проти людяності.
Утім, у цій стрічці – «Ті, що сказали “ні”» – важливий також інший мотив, який навряд чи був би для мене особисто помітним ще кілька років тому. Після вислуховування численних історій про перебування в полоні, розповіді про жахіття злочинів в Ірані проти тих, хто наважився сказати «ні», майже не шокують. Натомість вони нагадують про те, що ці люди з болючим досвідом – жертви викрадень та катувань – живуть серед нас. Для них, тих, хто пройшов пекло полону, кожна побутова деталь може нагадувати про найстрашніший у їхньому житті досвід. Чи переконані ми, що зробили все можливе, щоб їм допомогти або бодай бути чуйними до їх історій? Наразі в Україні готується законопроект щодо реабілітації жертв полону, відповідний пункт внесено також до затвердженої президентом «Стратегії з прав людини». Але закон і стратегія в наших умовах – ще не означає їх втілення. Це також закон, але він якраз працює майже безвідмовно.
Чи не залишаться ці люди невидимими для суспільства? Так само, як військові із їхньою правдою війни, яку, можливо, не хотілося б чути суспільству. Подібно до того, як не хотілося її чути тим, хто радів перемозі Ізраїля в середині минулого століття? Єрусалим, святе місто, для солдатів ізраїльської армії, героїв стрічки «Цензуровані голоси», перетворюється на місце, пов’язане із зовсім іншим і дуже болючим досвідом – досі невідомою для них ідентичністю не жертви, а агресора. Героям не завжди потрібні п’єдестали, часом вони просто хочуть розповісти, як було насправді, вони хочуть співчуття та вдячних слухачів. Складно знайти більш актуальну для України сьогодні тему, тим паче, що ми в нашій історії – також до певної міри переможці, хоча й не з військової, а з моральної точки зору.
Якими б зворушливими не були сцени стрічки «Девід і я» й торжества справедливості у справі несправедливо засудженого до довічного ув’язнення американця Девіда (і шокуючим той факт, що ще в 1970-х роках засудженняособи до довічного ув’язнення лише на підставі свідчень проти самого себе було можливим), якими б болючими не були розповіді жертв режиму Хомейні, якими б моторошними не були обіцянки смерті всім невірним з дитячих уст учня пакистанського медресе («Серед вірян»), найбільше обеззброюють сцени марокканської ніжності Владіміра, чоловіка із особливими потребами, та його літньої мами, їхнє щоденне невигадливе на події життя, їхній побут. «Vla-di-mir, – намагається повернути до тями свою хвору маму 38-річний чоловік. – «Fa-mi-ly». Тут навіть немає над чим поморалізувати (нарешті!), і можна просто споглядати легендарну Каса Бланку в зовсім іншому образі, аніж той, який нам знайомий завдяки класичному кінематографу.
Можливо, ці сцени так заворожують тому, що ми поки що дуже далекі від уваги до людини? І, на жаль, війна тільки загострила це відчуття. Якими б тривожними не були останні тенденції в Польщі, у стрічці «Звіть мене Маріанною» ми бачимо польських лікарів і загалом медичну систему, готову з розумінням поставитися до людей, що прагнуть змінити стать, і допомогти їм у цьому. Це особливо вражає на тлі наших урядовців, які висловлюють «революційні» теорії про те, що «ґей-культура приводить до знищення світу».
І зовсім вже недосяжною верхівкою еволюції видається американська Флорида та створений там спеціальний табір, де люди, засуджені за злочини, пов’язані з сексуальним насильством, проходять терапію та реабілітацію («Парк збоченців»). Звісно, і у США їхнє життя далеко не солодке, а ставлення суспільства – дуже різне, але принаймні знаходяться ті, хто здатен поставитися до історій цих людей зі співчуттям, і що важливо – інституціоналізувати це своє співчуття.
Поки що для України такі вияви людяності залишаються недосяжними, і що прикро – ми про них навіть не мріємо. Поки що в наших мріях – тільки трибунал.
Марія Томак, правозахисниця, модераторка конкурсу DOCU/ПРАВО
Кадр з фільму «Серед вірян»
