Один із найбільш визнаних польських режисерів документального кіно та кінооператорів Войчєх Старонь має бути добре відомий шанувальникам Docudays UA. У 2012 році його фільм «Аргентинський урок» здобув головну нагороду конкурсу DOCU/ЖИТТЯ. Цього року програма DOCU/ХІТИ презентує його останній фільм «Брати» – призера престижних кінофестивалів у Локарно та Ляйпцигу. Це історія двох братів, художника та науковця, що пройшли через радянський виправно-трудовий табір, а зараз намагаються знайти своє місце в сучасній Польщі.

Зараз Войчєх зайнятий роботою над своїм наступним проектом, але він усе ж знайшов час і розповів нам про «Братів», творчу документалістику та складність життя.

Я зустрів братів у 1994, коли вони ще жили в Казахстані, а я подорожував під час свого навчання в кіношколі. З самого початку я знав, що вони – чудові герої та чудові персонажі. Я багато фотографував їх, і ми прекрасно провели час у подорожі в горах Тянь-Шань.

Знімати фільм я почав у 2007 році, коли брати вже жили у Польщі після репатріації. Я довго шукав стиль цього фільму. Точніше, не лише стиль, а й ритм. Я просто думав: хто оповідає історію? Чи маємо ми бути всередині фільму? Хто оповідач? Якою має бути дистанція між оповідачем та персонажами?

І зрештою я виявив, що це не фільм для камери з чітким ширококутнім об’єктивом – такий стиль я використав у попередньому фільмі «Аргентинський урок», – натомість я зрозумів, що він потребує більшої дистанції. Мені потрібен був штатив і довгофокусний об’єктив, щоб вони обоє помістилися в одному кадрі.

Завдяки тому, що ми друзі, вони не боялися мене, довіряли, тому швидко забули про камеру. В будь-якому разі, більшість часу, який ми проводили разом, ми розмовляли, їли, гуляли… Зйомки траплялися тільки іноді.

Навіть коли я працюю з яскравими героями, я завжди розповідаю лише свою історію. Звісно, їхнє життя більш неймовірне, але в своїй історії я вихоплював якісь дрібні частки їхніх незвичайних історій і намагався скомпонувати реальну, але й метафоричну оповідь, засновану на реальних емоціях та реальних ситуаціях.

Під час зйомок було багато кумедних ситуацій. Мабуть, подорож до Брюсселя була найбільш захопливою та веселою. Звісно, повернення було жахливим та дуже емоційним.

Фільмування, монтаж та постпродакшн тривали сім років. Мені потрібен був час, щоб поспостерігати за змінами у їхньому житті, тому я припиняв знімати, переходив до іншого проекту, а потім повертався через кілька місяців – і так знову й знову.

Ритм фільму дуже важливий для мене, бо він показує вашу внутрішню рефлексію життєвих явищ. Я думаю, що природа, мистецтво, краса, старість, трагедія та братерство мають якусь особливу композицію в цьому фільмі, що робить наше життя більш складним.

Я ставився до архівних відеозаписів братів як до емоційного пейзажу – чогось більшого, ніж просто реальності.

Я хотів би показати цей фільм кожній чутливій людині, що шукає красу в своєму власному житті, так само, як брати у моєму фільмі.

Кінофестивалі дуже важливі, бо це найкраще місце для показу фільму потрібній аудиторії.

У процесі створення фільму мені дуже подобається зйомка – це найкращий період виробництва для мене, але мені також подобається закінченнямонтажу, бо я вірю, що саме в цей момент ви можете вкласти свій дух у фільм.

Ми з дружиною організували власну продюсерську компанію (Staron Film), бо хотіли працювати разом, а ще тому, що зйомки документального кіно – частина нашого життя, це не просто робота. Ми хочемо розповідати важливі, сильні історії, які дають надію.

Я завжди думаю про себе як про оператора (оператор понад 30 фільмів і режисер чотирьох – ред.). Режисер – це не підходяще слово для того, що я роблю. Я проводжу час з людьми, спостерігаю за їхнім життям і записую на плівку унікальні образи – моменти їхнього життя. Я оператор. Єдиним «режисером» є Бог.

Кілька режисерів дуже важливі для мене: Тарковський, Берґман, Кєшьльовський, Ганеке, Одіяр, Лі.

Я не шукаю нового проекту, я впевнений, що новий проект сам до мене прийде, як і попередні.

Питання поставила Поля Мошенська 

На фото Войчєх Старонь