Цьогорічні Салоніки стали зворушливим зануренням у документальний океан людських взаємин, сповнених життєвих труднощів, надій, ілюзій та втіх. З 11 по 20 березня тут відбувався 18-й Міжнародний фестиваль документального кіно TDF. Українська режисерка Поліна Мошенська розповідає про свої враження від дощових Салонік і від фільмів, через які пізнаєш глибину людей.
10 секцій, серед яких «Права людини», «Музика», «Арт», «Док для дітей», дві програми-триб’юти й майже 30 показів щодня. Вибір, що подивитися в Салоніках, постав непростий, але фестивальний настрій надихав на інтриги, і навіть сильний дощ, що падав кілька днів поспіль, не зміг стати на заваді. У перший день час церемонії відкриття збігся з показом стрічки «Українські шерифи» Романа Бондарчука, тож запитання «Куди піти?» навіть не виникло. Глядачів було багато, незважаючи на те, що паралельно відбувалися інші покази й церемонія. Вони сміялися, напружено мовчали й, головне, були небайдужими. Затамувавши подих, я прислухалася до них. Адже для мене це особливий досвід: уперше я дивилася український фільм, створений друзями, і в залі, окрім мене, не було українців.
Далі на мене чекали інші паралелі з Docudays UA. Щирий та відвертий майстер-клас від Йона Банґа Карлсена, на якому він коментував власні роботи, показуючи фрагменти, а також логічний успіх неймовірного фільму «У променях сонця» Віталія Манського. Важливою подією став триб’ют Марка Казінса: 4 фільми, серед яких новий «Атомне: життя серед страху та обіцянок» 2015 року – про атомну енергію й користування нею з усім відомими та не дуже катастрофічними наслідками. Вразив і «Перший фільм», де маленькі мешканці курдистанського селища, які буквально не бачили у своєму житті нічого, окрім війни, уперше дивляться кіно, уперше створюють його самі та діляться роздумами. Пам'ятаю, як дивилася частинами фільм-занурення «Історія кіно: Одіссея» у майже порожньому кінозалі «Майстер Класу» і як щоразу чекала на нову зустріч.
А потім була світла й щира картина «Близнючки». Історія про сестер, народжених у Південній Кореї. Їх у кількамісячному віці вдочерили в США та Франції, і близнючки абсолютно випадково дізналися про існування одна одної у свої 25 років. Наступний фільм про родинні зв'язки з однойменною назвою (A Family Affair) – це історія складних відносин 90-річної матері та бабусі зі своєю родиною та бажання відкритися (щоб це не означало) лише своєму онуку, який знімає про неї напружений і особистий документальний фільм.
У стрічці «Дядько Ховард» племінник розповідає про життя та смерть у 1989 році нью-йоркського режисера Говарда Брукнера, відомого своїм фільмом про Берроуза та дружніми стосунками з Енді Ворголом і Мадонною. У кадрі: родичі та друзі, серед яких і такий прекрасний Джим Джармуш – тоді й тепер.
І насамкінець грецька «Наступна зупинка: Утопія» про працівників фабрики, кризу, Алексіса Ципраса, Наомі Кляйн, людські взаємини, сподівання, великі й малі ілюзії.
Під час фестивалю не полишало відчуття, що завдяки фільмам ти знайомишся з людьми, які долають свої слабкості, труднощі та глупоту й не хизуються цим, не заявляють про це, не пишуть про це в соцмережах, а продовжують жити та намагатися тішити себе та тих, кого люблять.
Текст та фото Поліни Мошенської