У Живій бібліотеці не буває дурних, незручних або гострих запитань. Це простір, де книжками є реальні люди.

Уперше така бібліотека з’явилася 14 років тому в Данії, на музичному фестивалі Roskilde. У ній було 75 книг: представники національних, расових, сексуальних меншин, феміністки, вегетаріанці, футбольні фанати, політики, поліцейські, художники графіті. Їх читали не лише відвідувачі фестивалю, яких торік було понад 100 тисяч, іноді самі книги гортали одна одну.

Без упереджень, фобій і кліше Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA разом із проектом «Без кордонів» щороку дає можливість зазирнути під «живу обкладинку». Про що говорять із такими книгами? У спеціальному фотопроекті фестиваль пропонує пізнати ці розмови й історії з іншої позиції. І відкриває вісім «живих книг» до читання: пастафаріанка, емігрантка, перетворювач міліції на поліцію, феміністка, біженець, лесбійка, дівчина, яка в 26 пережила інсульт та психологиня.

Марина

пастафаріанка

Усе почалося з того, що я прочитала в чоловічому журналі «Maxim» статтю про заснування пастафаріанства й зрозуміла – це моє. Я пастафаріанка вже два роки. Моя сім’я поставилася до цього з розумінням. Тато схвалив. Друзі підтримують і приєднуються. Варто нам розпочати розмову про ЛЛМ (Летючий локшинний монстр) за чаркою текіли – і вони вже готові поповнити лави пастафаріанців.

Кожен, хто поділяє наші цінності, може стати пастафаріанцем. Який ритуал прийняття пастафаріанства? Сфоткатися з друшляком на голові, викласти в соцмережі й сказати: «Я пастафаріанець».

У нас немає догм. Цим ми відрізняємося від інших релігій.

Пастафаріанство – це позиція інших релігій. Пастафаріанці переконані, що кожен може вірити в будь-кого. А інші впевнені, що вірити потрібно тільки в їхнього бога. У цьому основне протиріччя. Локшинний монстр не посилає пастафаріанців воювати, підривати, палити, будувати храми на його честь. Чим не можуть похизуватися інші.

Пастафаріанство ускладнює життя тільки з одного боку: тобі доводиться думати й ставити запитання. В інших релігіях уже подумали за тебе. Якщо ти погоджуєшся – молодець. Не згоден – у пекло. У нас теж є рай, і точно відомо, що там є фабрика стриптизу й фонтан пива. Але ніхто не знає, за що туди потрапляють.

Валерія

дівчина, яка пережила інсульт у 26 років

Одного вечора в мене сильно заболіла голова. Я подумала: гаразд, буває. Випила таблетку й лягла спати. Прокинулася рано вранці від того, що ще більше болить і я не відчуваю праву руку й праву ногу та практично нічого не бачу. Приїхав лікар, зробив укол і заспокоїв – «усе буде добре». Потім я пішла в поліклініку, де мені прописали денний стаціонар, деякі ліки та аналізи. Я ще весь тиждень ходила по лікарях, поки один з них не запропонував зробити МРТ. Мені зробили МРТ, і він заволав: «Аааа, у вас інсульт, вам потрібно було весь цей час лежати в лікарні, щоб вас кололи!».

Медики теж люди – вони роблять свою роботу з огляду на власний досвід. А інсульт частіше трапляється з людьми старшого покоління.

Після інсульту навіть звичайні речі – вперше: вперше поїхати кудись самій на автобусі, перший раз спуститися самій у метро… Після зіткнення лицем до лиця зі смертю з’являється постійний страх, який іноді не можеш контролювати. Цей страх смерті й повторного інсульту змушує нервувати й призводить до того, що стає погано. А це може спричинити те, чого боїшся. І тут дуже важлива підтримка рідних.

Зараз я уважніше ставлюся до свого організму. Так, я не можу працювати на повну, як це було раніше. Відновлення – це до кінця життя, щопівроку потрібно лягати на денний стаціонар. Я вже встигла полежати в багатьох лікарнях – і завжди була наймолодшою й найвеселішою. Від фізичного стану людини залежить багато, але й від емоційного також. Як на мене, важливо розуміти: хоч як було б погано – повернутися до нормального життя можна.

Катерина

психологиня

Психологів усе ще побоюються або асоціюють чи то з чарівниками, чи то з чаклунами й бабками. І приписують якусь надсилу. Іноді дуже засмучуються, коли розуміють, що дива не буде, потрібно працювати. Гіпноз, психологічний вплив, дивовижне зцілення та інші чари – це частина нашої роботи на думку багатьох людей. Звісно, ми знаємо про психіку значно більше, ніж звичайні люди, але чудес не робимо.

Ми проживаємо з людиною її життя – і погані, і хороші події. Це рано чи пізно призводить до деякого вигорання. Але в психологічному плані психологи краще захищені, ніж, скажімо, педагоги або лікарі. Якщо в практиці є складні випадки, ми завжди знаємо, куди звернутися. Для цього є спеціальні групи психологів або колег і форма роботи, яка називається «супервізія». Там психолог може порадитися про якийсь випадок з практики, що особливо зачіпає або не виходить. Тут також працює правило конфіденційності, і про людину говорять максимально анонімно. Адже перше й дуже важливе, що ми, психологи, гарантуємо, – це конфіденційність.

Ми працюємо з будь-якими проблемами, які погіршують якість життя. Інакше кажучи, якщо людині здається, що в її житті щось не так, або вона зауважує, що потрапляє в схожі ситуації чи стосунки – словом, усе, що може заважати – із цим варто йти до психолога. І шанси, звісно, є, адже тоді нашої професії не існувало б. Більшість, хто приходить у кабінет, потребує, аби їх вислухали й прийняли. Сучасний стрімкий і нарцистичний світ вимагає від усіх успіху й гарного настрою. Але ми різні й буваємо в різному стані. Ось і приходять до психолога, щоби мати можливість бути собою, скинути негативні емоції, поплакати, просто виговоритися. І це допомагає краще зрозуміти, як усе всередині влаштовано, і, як наслідок, дає сили йти далі й відкриває інші грані життя.

Олексій

біженець

Для тих, хто опинився в подібному становищі – біженця, я би порадив не дивуватися законам, які не діють, але й не мовчати, коли у вас виникнуть труднощі. Самостійно не вийде пройти без проблем бюрократичні перешкоди. Одразу після приїзду слід звернутися в УВКБ ООН та до правозахисних організацій, що допомагають біженцям в юридичних питаннях. І розраховувати насамперед на власні ресурси.

Моє прохання про притулок Україна розглядала 5 місяців. І відмовила. Я ініціював судовий процес, за рік у мене пройшли суди в усіх трьох інстанціях, зокрема у Вищому адміністративному суді України. Отримано остаточну відмову в наданні притулку в Україні без можливості подальшого оскарження. Після цього Управління Верховного комісара ООН у справах біженців визнало мене біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року. Тому процедура «зміни країни» тепер для мене має й невизначений період, і невизначену країну.

Кілька років я був постійним учасником акцій протестів у Росії: за чесні вибори, свободу зібрань, свободу політв’язнів, проти різних репресивних, антигуманних чи просто грабіжницьких законів. Учасники таких акцій усе частіше й частіше стають мішенню для переслідування. Така небезпека стала загрожувати й мені. А після анексії Криму та розв’язання війни в Україні, залишатися в Росії стало, окрім того, що небезпечно, ще й до нудоти огидно. Я пам’ятаю, у день так званого «референдуму» в Криму в Москві навколо мене в шаленому екстазі стрибали люди – вони так раділи уявній величі.

Часто плутають біженців та іммігрантів. Дехто не розуміє, що причини виїзду з країни бувають не тільки «ковбасні». Дивуються, навіщо їхати з Росії в Україну, коли самі українці часто й зараз їдуть в Росію на заробітки. Справді, є такі люди, які якість життя визначають лише кількістю грошей «тут і тепер», а свободу й людську гідність – ефемерними й непотрібними поняттями, адже їх не можна з’їсти. Пояснювати таким, що суспільство без прав і свобод не здатне до творення, і, отже, приречене завтра на руйнування, хоч би якими великими матеріальними ресурсами воно не володіло сьогодні, – марно, та я вже й не намагаюся. Інший стереотип – усі росіяни й усе російське вороже й небезпечне для України. Але в реальності я таке чув рідко, а ось в інтернеті все частіше. Мій друг, теж російський біженець тут, коментує це так: «Люди не діляться на українців і росіян, але діляться на порядних і не дуже». Краще й не скажеш.

Аня

лесбійка

Що для мене означає бути «живою-книгою-лесбійкою»? Говорити про це вголос і усвідомити – я не погана, я просто інакша. Раніше я думала, що зі мною щось не так. Тепер я знаю, що все зі мною гаразд, я просто інша й іншою бути нормально.

Я не завжди можу вільно про це говорити, не страхаючись, що на мене будуть тикати пальцем. Боюся, що мене будуть оцінювати не за те, хто я є і чи хороший я фахівець, а за те, з ким я зустрічаюся, що абсолютно не впливає на знання.

Іноді потрібно робити складний вибір. Щоби бути вільною, доводиться втрачати. У моєму випадку це були взаємини з батьками. Коли дізналася мама – ми жили в іншій країні, окремо від тата, – вона не прийняла мене й відправила до тата, «щоб він мене виховав». Я повернулася в Україну – жила з батьком і мачухою. Нам було важко знайти спільну мову. Зараз він змінив ставлення. На цей день Святого Валентина він зателефонував і сказав, що бажає «нам» кохання й щоб у «нас» все було добре. І я уточнила: «У кого в нас?». Він відповів: «У тебе й у Лєри». Після шести років боротьби з ними це було важливо.

Сергій

перетворювач міліції на поліцію

Закінчивши школу, я думав, що буду журналістом, але пішов навчатися на математику. А потім працював у різних галузях на різних посадах. Нині – громадський активіст. Я почав проводити моніторинг діяльності правоохоронців, і мене запросили в комісію з переатестації міліції на поліцію. Атестація – це вперше, коли МВС вирішило долучити громадськість до функцій, які притаманні державі.

У комісії ми оцінювали, чи знають люди законодавство, яким послуговуються (до того ж найбільш базові речі на рівні розуміння, а не вивчення слів напам’ять), – як поводитися зі зброєю, як проводити поверхневий огляд. Якщо були якісь суперечливі факти в біографії – уточнювали позицію людини за ними. Дізнавалися, якою буде реакція на незаконні вказівки керівництва.

Люди бояться поліцію, поліція до цього звикла й дивується, коли немає страху в очах. Я ставлюся з повагою до людей, з якими спілкуюся. Зокрема й з поліцейськими. Але боятися перестав. Власне, чому люди бояться?! Бо в поліцейських є зброя. А ми переважно боїмося померти, при цьому наявність зброї різко підвищує шанси на те, щоб піти із життя достроково. Думаю, що в роботі з новою поліцією важливо уникати критиканства, оперувати фактами й законом.

Ніна

феміністка

В усвідомленні своєї емансипації я багато в чому завдячую своєму татові, саме від нього я отримала перші щеплення сексизму та фізичного насильства, досвід опору незрозумілим для мене шаблонам поведінки тільки зміцнив мої погляди.

Приблизно в трирічному віці я зрозуміла, що хлопчиком бути набагато цікавіше й престижніше: мріяла, що в мене виростуть вуса, як у тата, гралася машинками й любила активні ігри, але не тому, що хотіла бути хлопчиком, просто світ активних ігор і соціалізації був значно привабливішим, аніж дитяча кухня й ляльки, хоча я ними також гралася. Потім у мене викликали щире нерозуміння різні вимоги батьків, чому я щось повинна робити, а брат ні, оскільки він хлопчик, та й, узагалі, посилання на статеву приналежність мені здавалися дурними. Будучи дитиною, я не сприймала на віру незрозумілі мені твердження й деякі істини й цим дуже злила своїх батьків, але намагалася шукати логічні пояснення, а в питаннях сексизму й стереотипів, на наше щастя, немає особливої логіки.

Як і будь-яка жінка, щодня стикаюся з різними видами дискримінації, інша річ, що чутливість до неї розвивається в процесі занурення в тему. Те, що для однієї жінки може здатися образливим і неприйнятним, інша може не помітити просто тому, що звикла до сексистських жартів або до навмисної повсюдної об’єктивізації жіночого тіла. Що більше самостійна й незалежна жінка, то більше чоловікам здається, що влізають у «позначену» ними сферу життя, і більше шансів почути щось образливе у свій бік. Навіть звичайна поїздка до СТО може завершитися лекцією щодо ґендерної рівності, але згодом я навчилася коректно робити зауваження й пояснювати, що мене ображає. Іноді, правда, хочеться вліпити якусь гидоту у відповідь і не займатися вихованням сторонніх людей, але часто, усвідомивши свою помилку, чоловік стає чутливішим до ґендерних питань.

Зазвичай коли чують, що я феміністка, дуже часто запитують щодо особистого життя – заміжня я і чи маю дітей (чекають почути негативну відповідь). Існує поширена думка, що феміністки – це здебільшого самотні злі жінки з неголеними ногами. Начебто захист моїх прав або розуміння їхнього порушення пов’язані з тим, наскільки я задоволена життям.

Бути феміністкою для мене – це бути собою, бути вільною, свідомою й відповідальною, проявляти солідарність і підтримку щодо інших жінок.

Юлія

емігрантка з Росії

Мені з наявністю підстави для ПМЖ пощастило – мої батьки народилися на території України, хоча переїхали звідси ще будучи школярами й громадянство в них російське. Тому для отримання ПМЖ мені потрібно було тільки зібрати документи й знайти квартиру для реєстрації. Восени 2015 року я закінчила бакалаврат (за фахом я політолог) і зрозуміла, що з моєю сферою діяльності мені в Росії робити фактично нічого.

Особисто ті, хто хоче дискримінувати, зазвичай мовчать або просто уникають можливості перетинатися зі мною. Ну, є ж це банальне ставлення: «росіянин – значить нах**» або «хороша русня – мертва русня». Я загалом теж не горю бажанням з такими людьми перетинатися або спілкуватися, проте жодної ненависті до них не маю, це їхнє право – думати що завгодно, аби вони в моє життя не лізли.

Для мене участь у живій бібліотеці – це можливість почути запитання, які мені ще не ставили, і поміркувати щодо власної ідентичності. Раніше в мене не було жодної національної ідентичності: який сенс, перебуваючи серед росіян, ідентифікувати себе як росіянку? А тут цю ідентичність на мене навісили. Якщо раніше мене запитували, хто я, то я розповідала про свою роботу, про навчання, про групи однодумців, до яких належу, а тепер я спочатку кажу, що переїхала з Росії, або про мене так говорять ті, хто представляє мене новій компанії. І до мене ставляться передусім як до людини, яка переїхала з Росії.

Мені здається, важливо приміряти на себе те, що відчувають зараз в умовах конфлікту люди, які народилися й виросли в Україні. Слухати, чути, розуміти. Уважаю, так можна краще зрозуміти самих себе й знайти вихід з тієї ситуації, у якій ми всі опинилися.

Спілкувалася Маріам Агамян

Фотопроект Наталки Довгої

Матеріал було опубліковано у онлайн-виданні про сучасну культуру KORYDOR