Щороку Docudays UA запрошує до «Живої бібліотеки». Щороку – це унікальні досвіди й безкінечні розмови про справжній побут, роботу, стосунки. У своєму блозі журналістка Маріам Агамян розповідає, як це бути «живою книгою» і як долати прірви, що є між усіма людьми.
Минулого року я була однією з книг у «Живій бібліотеці». Це як ставити досліди на собі. Спершу ти обираєш з усіх можливих означень себе лише одне. Потім чекаєш, доки тебе захочуть прочитати.
До мене підходили ті, хто «дуже добре» знає про мій досвід з фільмів, книг або міфів, що давно циркулюють у повітрі. Тому часом розмову вели не зі мною й про мене, а з огляду на уявлення про мене.
Це страшно виснажувало – я не відповідала образу, який вже існує. Мене питали, чи я не вигадала це про себе, адже «справжні» люди з фільмів поводилися інакше в подібній до моєї ситуації.
Для себе я взяла тайм-аут. Я більше не жива книга. Але знову мала цікавий досвід – завдяки роботі під час фестивалю записала репортаж про відвідування «Живої книги» DOC/САДКУ.
Діти були привілейованою групою людей на фестивалі. Вони безперешкодно могли потрапити в кімнату, де всі ми працювали, навіть фільм, що вони зробили, показали на великому фестивальному екрані без конкурсного відбору. Одну з подій, яку запланували цього року для дітей, умовно називали «Живі книги в DOC/САДКу»: книга заходила до вітальні, відповідала на запитання й розповідала про себе. Це були Адвокатка, Антирасист, Ромка, Колишній ув’язнений, Людина в міжетнічних стосунках. А того дня, коли я мусила зробити репортаж, прийшла Даша, яка запропонувала дітям здогадатися, яка вона книга.
Після годинного спілкування з дітьми я й Саша, одна з кураторок проекту «Жива бібліотека», зустрілися з Дашею в кафе. Вона фарбувала губи, ми підказували, чи не розмазується. Даша сказала: «Тільки не пиши щось типу «незважаючи на те, що з нею сталося, вона все одно…». Не пиши про мене, як про щось надзвичайне».
Мені теж некомфортно, коли вдаються до патетики, говорячи про людей з різними досвідами. Від цього, здається, між усіма нами такі прірви, що їх ніколи не здолати.
Діти довго намагалися вгадати, яка Даша книга, висуваючи гіпотези, що вона книга про Космос або зі психології. Зрештою, Даша сама розповіла, що вона незряча й часом тих, хто не бачить, називають «людьми з особливими потребами».
Діти запитали, як вона фарбується, як розрізняє купюри і як працює. Це були прості побутові запитання, але цікаво, що інколи діти починали розказувати про власний досвід. Утім «специфічні» запитання швидко закінчилися, і розпочалася невимушена розмова. Говорили про монтаж: діти – про зображення, Даша – про звук. Даша ділилася, що понад усе мріє працювати на радіо, а діти, що сподіваються побачити своє кіно на великому екрані.
У цей момент я зрозуміла, наскільки іншим був би мій досвід участі у «Живій бібліотеці», якби я відразу потрапила в DOC/САДОК Садок. У дітей ще не так багато упереджень, і все, що вони знають, базується на пережитому ними. Але, може, я ідеалізую ситуацію, і це був просто хороший день...
Спершу програма DOC/САДОК була створена для того, щоби батьки могли лишити дітей на вихователів, а самі подивитися кіно. Спеціально для молодих відвідувачів координатори проекту щороку створюють насичену програму: діти знімають кіно, досліджують місто, пізнають себе та світ навколо, а також знайомляться із «живими книжками».
Перша «Жива бібліотека» з’явилася 16 років тому в Данії, на музичному фестивалі Roskilde. Її концепцію розробила данська неурядова молодіжна організація «Зупини насильство» (Stop the Violence). Відтоді ця ідея поширилася по всьому світу, була втілена в життя в Україні та кількох десятках країн. На фестивалі Docudays UA бібліотека має свій давно обжитий простір, – вітальня на третьому поверсі, – тут зручно боротися зі своїми стереотипами й дізнаватися нове не тільки про іншого, але й про себе. Формат бібліотеки дозволяє запросити на розмову одну з книг, які мають особливий досвід.
Фото Валерії Мезенцевої
