У листопаді чеський документаліст Їржі Стейскал відвідав кілька українських міст. У рамках Мандрівного фестивалю Docudays UA він представляв свій фільм «Яма», який отримав торік приз глядацьких симпатій. Це кінопортрет київської родини, що намагається врятувати свій будинок та подвір’я від щільної забудови багатоповерхівками. Ми попросили Іржі нотувати свої думки і, зрештою, поділитися враженнями від подорожі.

Я дуже зрадів, коли мій фільм отримав приз, та ще й на київському фестивалі. Коли ми разом з Docudays UA планували тур «Ями» Україною, я вже не міг дочекатися, коли нарешті побачу реакції людей з різних регіонів та зможу порівняти особливості окремих областей.

Львів

Усе почалося у Львові, у Палаці мистецтв. Cпершу я не наважувався виступати в обговореннях своєю ламаною російсько-українською, тому розмовляли англійською. Проте це нітрохи не завадило дискусії. Як виявилося, дехто з глядачів переїхав з Києва до Львова і проблему Позняків знали добре.

За вечірнім пивом у Львові ми зійшлися на думці, що було б гарно зберегти «яму». Зробити з неї біоферму для навколишніх будинків чи перетворити її на місце відпочинку. На Позняках чогось подібного явно бракує. Часом складається враження, що люди не до кінця усвідомили, що вони тут живуть. На Позняках фактично немає жодного місця, де можна перепочити. Можливо, через це над «ямою» можна щодня побачити батьків з дітьми, які показують їм життя поза бетонними стінами.

Їржі Стейскал у Івано-Франківську

Івано-Франківськ

Наступного дня на мене чекав Івано-Франківськ. Для показу обрали Urban-space. Сучасний простір з власною радіостанцією та смачною кухнею. Приміщення легко трансформувати у кіно- чи танцювальний зал. Такому місцю можуть позаздрити й чимало великих міст. Оскільки «Яма» була фільмом-відкриттям Мандрівного фестивалю, на нас чекала прес-конференція, куди прийшли кілька знудьгованих журналістів. На захід запросили також активістів місцевого громадського об’єднання, які виступали на захист тутешніх історичних місць перед масштабними забудовами. Тож тема «Ями» була місту близька й зрозуміла. Коли після презентації надали простір для питань журналістів, у приміщенні запанувала повна тиша. Опісля самого показу нарешті з’явилося кілька запитань, втім, з негативним коментарем. Мовляв, ця родина не має права жити у місті, і що й сама сім’я, і фільм ганьблять Україну. Я намагався протестувати, але все ж, здається, мені так і не вдалося проламати нетерпимість щодо родини, яка живе в «ямі». Після закінчення я сказав організаторам, що занепокоєний, чи журналісти взагалі зрозуміли фільм. Мене заспокоїли: в газетах фільми ніхто не аналізує. Тутешні журналісти, мовляв, завжди пишуть лише хороше…

З дискусії після фільму:

- Ми хочемо в Європу, а такі ситуації тільки перешкоджають нам у цьому. Їржі, Ви можете уявити щось подібне в Європі?

 - Так, звісно, і я вірю, що потрібно намагатися знайти таке рішення, яке б задовольнило обидві сторони й поважало права всіх. 

Кадри з фільму «Яма»

Тернопіль

Мене зустрів дуже енергійний Володимир Ханас. Про таких кажуть: людина на своєму місці. Перший показ проходив у культурному училищі у Теребовлі. Пану Володимиру вдалося зібрати повний кінозал — прийшло близько 300 студентів. Я вийшов прогулятися на вулицю. За 37 хвилин мені зателефонував Володимир і попросив терміново повернувся назад. У коридорі на мене з криками накинулася директорка училища, мовляв, такі фільми не можна показувати дітям, і що я взагалі цим фільмом хочу сказати. Я протестував, що треба додивитися його до кінця, а потім вже говорити про його сенси. Казав, що, наприклад, вона б не хотіла отримати від фотографа тільки половину свого портрету. Це не допомогло і фільм довелося зупинити через 45 хвилин після початку показу. Зал скандував, учні аплодували й кричали — усі хотіли додивитися стрічку до кінця. Настрій обговорення найяскравіше передає це відео:

Наступного дня мав короткий виступ на Міжнародному з’їзді представників юридичних вузів. Після цього фільм показали студентам-правникам Тернопільського університету. У залі я побачив людей, яких набагато більше за події на екрані цікавили монітори їхніх телефонів чи розмови між собою. Хтось мені говорить, що у цих студентів є все, вони розбалувані, тому фільми про таких людей їх мало цікавлять. Кожен автор дуже вразливо сприймає публіку, тож мені здавалося, що в обговоренні немає жодного сенсу, фільм нікого не зацікавив.

Мені було важливо, щоб люди в Україні почали обговорювати цю проблему, щоб не лишалися байдужими. Тому моїй радості не було меж, коли після показу до мене підійшла жінка й сказала, що вони кілька годин сперечалися про фільм у себе в кабінеті.

З обговорень після показу: «Я чув від однієї жінки, що так не можна жити. Проте лишається питання, хто ми такі, щоб вказувати іншим, як жити? Якщо своєю поведінкою вони нічим не шкодять іншим, та ще й жили на цьому місці задовго до нас?».

Суми

День тривав між чотирма телевізійними програмами з розмовами про фільм і фестиваль. Моя російсько-українська покращувалася й увечері я вже міг без перекладу говорити в прямому ефірі. Наступного дня після показу мене зупиняли на вулиці: люди дякували і сердилися, чому я як режисер їжджу маршрутками, а не на таксі.

Іржі Стейскал на показі в Запоріжжі

Запоріжжя

Одна з найкращих і гострих дискусій після фільму була в Запоріжжі. Модератором був Ігор Гармаш.

У потязі запитую: «Можна курити?» Провідниця відповідає: «Так, звичайно, проте тільки якщо купите чай за 6 гривень». У Чехії нічого подібного ви вже майже не зустрінете. Провідниця або заплющить очі на порушення, або прямо скаже, що курити заборонено.

Дніпропетровськ

У цьому місті сталося те, чого найбільше боїться кожен організатор фестивалю. На показ ніхто не прийшов. Але прийшли знайомі організаторів і у нас було камерне обговорення фільму.  

Зйомки фільму «Яма» в Києві

Павлоград

Тут ще відлунювала хвиля українського націоналізму, тож, як не парадоксально, але саме в найсхіднішому місті свого туру я отримав у подарунок свій перший український прапор.  

Харків

Він був останнім. У Національній академії управління при Президенті України глядачі дискутували не лише зі мною, але й один з одним. Викладачі сердилися, що фільм не пропонує жодного вирішення ситуації і що зараз в Україні не можна жити. Студенти розділилися на два табори.

«І який результат? Фільм нічого не вирішує, не дає навіть натяку, як цю проблему можна вирішити..» — злилася жінка після показу. Моє завдання як режисера було не говорити прямо, що ось так правильно, і все має бути так і так. Для мене фільм, який сам пропонує відповіді на запитання, які сам фільм і ставить — це дуже бідний фільм. Я прагну, щоб люди дискутували і фільм лишався б у їхніх головах. Відсутність реакції — найгірше.

З дискусій:

- Їржі, а чому ви поїхали в тур Україною?

 - Мене заряджає енергія публіки. Навіть, якщо з усіх глядачів лише один почерпне собі щось із фільму і це надихне його займатися чимось хорошим у житті, то вже заради цієї однієї людині я бачу сенс тут бути.

Виробництво фільму «Яма» — це шість років мого життя, упродовж яких я пізнав Україну ближче. Сподіваюся, життя цього фільму буде довшим. А я вже чекаю на нові, і не лише кінематографічні проекти в Україні. У країні, яка припала мені до душі, у країні, яка розвивається у правильному напрямку, у країні, яка варта уваги.