Російська журналістка та кінокритик Вікторія Бєлопольська була членом журі на багатьох міжнародних фестивалях, тепер серед них Docudays UA. Разом зі Стефані Ламорре (Франція) та Андрієм Загданським (Україна) вона визначала найкращу стрічку у номінації DOCU/КОРОТКО.

Але якщо на Docudays UA Вікторія Бєлопольська вперше, то в світі мистецтва і кіно вона зовсім не новачок. Вікторія є програмним директором фестивалю документального кіно «Артдокфест». Того року її колега, президент «Артдокфесту» Віталій Манський відвідував Docudays UA. Натхненна розповідями колеги, Вікторія теж завітала до Києва.

Зголосившись показати Вікторії місто, я думала, що здебільшого ми говоритимемо про якісну журналістику та документальне кіно. Але тема розмови, як і місце, виявилась більш передбачуваними… в сьогоднішньому українському контексті.

Феодальний режим Путіна 

Від деяких знайомих Вікторія чує, що у Києві неможливо говорити російською. Приїхавши і переконавшись у протилежному, вона не може утриматись від питання: «Зачем распространять лживую информацию, какие комплексы Вы этим питаете?»

Мені вона пояснює, де тут «ялинка» зарита:

«Этот комплекс – антилиберальный. Антимайдановская настроенность очень простая: не все понимают, что режим Януковича – это бархатные формы режима Путина. Но мы все в России, фермеры, продавцы в супермаркетах, интеллектуалы – все понимаем, что такое режим Путина. Это феодальный режим, приватизировавший ресурсы, не собирающийся развивать страну. 

У него одна идея: чтоб населения было меньше, а все хоть немного думающие отвалили отсюда. Поэтому никто не верит в закрытие границ со стороны России. Он заинтересован в том, чтобы все уехали». 

Моральна неспроможність 

Бєлопольська переконана, що росіяни недостатньо рішучі у своїх вчинках: «Практически все это понимают, но почти никто не находит в себе решимости, воли, чтобы организованно или неорганизованно противостоять, даже когда на несанкционированных митингах вязали старушек, университетских профессоров и заталкивали в автозаки. Рома Бондарчук (український режисер та креативний директор Docudays UA – ред.) спрашивает: «Как же так. У нас после того, как показали бы, что вяжут старушек, 100 тысяч вышло бы!» – У нас не выходят...»

Вікторія пояснює природу стану залежності: «Все мы, что называется, ресурсные рантье. Все пенсии, зарплаты – все понимают, что они не так эффективны, как оплачиваются. Мы все зависимы. Отсюда идея обожествления стабильности. Как говорит одна моя знакомая, жизнь при Путине – сытая и скучная».

А от негативне ставлення до Майдану відчувається не лише через пропаганду та зомбування: «Никто не находит в себе сил выступать против этого. При этом украинцы в себе силы нашли, снесли эту махину и тем указали нам на нашу моральную несостоятельность. Ну, а это, извините – оскорбление.

Поэтому и возникает даже у приличных людей от этого комплекса вот это антимандановское настроение». 

Кріпацтво та свобода 

Доки ми йдемо в напрямку Майдану, я не втримуюсь від питання про Марш Миру, що вразив і українців, і росіян. Хоча, напевно, найбільше він здивував росіянина, так рясно оспіваного фанатами харківського «Металіста».

Вікторія розповіла, що спочатку мітинги на підтримку України носили стихійний та несанкціонований характер, події в Криму взагалі стали шоком. А поведінку Путіна більшість розглядала як реакцію на ймовірне порушення домовленостей між Януковичем та опозицією: «Пацанская логика Путина просто взорвалась – «Я Вам теперь покажу за это»,– пояснює Вікторія.

Вона була вражена реакцією деяких своїх знайомих на те, що відбувалось в Україні, зокрема, у Криму. Наприклад, на сторінці подруги у фейсбуці вона прочитала: «В первый раз моя страна не согнулась»,– Тут значит прибегают люди, которые спрашивают, кто ее нагибал. «Нагибал ее Майдан», – пишет она».

Вікторію обурює, коли розповсюджують неперевірену інформацію, ще і на власних сторінках у соціальних мережах: «Это гадская антимайдановская риторика, когда это сопровождается тем, что люди распространяют совершенно лживую информацию, то есть где-то ее копируют, и  копипастно ставят в фейсбук».

Соцмережі мали надзвичайно важливу роль не лише для Майдану, а й для всіх, хто хотів лишатись поінформованим про реальний стан речей, адже решта джерел у Росії були заблоковані. Навіть те, що під час Маршу Миру деякі національні канали показували реальну картинку, Вікторія називає «героїзмом», хоча, за даними міліції, на марш вийшло 3 тисячі людей. Це такі «особливі» підрахунки. За словами організаторів, у ході брали участь близько 70 тисяч людей.

Загалом, каже Вікторія, телебачення в Росії не вирізняється об'єктивністю: «У нас вообще грубые очень методы, но при этом работающие. Центральные каналы вообще не имеют ничего общего со здравым смыслом и физической реальностью. Они просто придуманные, этого просто нет. Они показывают, например, кадры Майдана и утверждают, что это некоторое время назад происходило в Симферополе».

Бєлопольська розповідає про такий собі "патриотический угар", що панує у суспільстві:»Федеральное собрание приветствует все путинские инициативы, а подневольные крепостные деятели культуры подписывают письма. Они все крепостные.

В своё время, когда было не ясно, будет ли Путин избираться на второй срок... Для этого нужно было произвести некоторые действия, юридические. Число глупых граждан, выдающихся деятелей выступило с поддержкой, с просьбой к Владимиру Владимировичу «не бросать нас». 

Подруга Вікторії, критик та редактор журналу «Театр» Марина Давидова пояснила, чому відомі та успішні люди, що мали статус та добре ім'я, так вчинили: «Она ответила, что если сменяем Путина, то и они сменяются. Практически становится допустимо, что их можно переизбрать, как глав театра».

У березні до Союзу російських кінематографістів надійшов лист-звернення, в якому українські режисери, оператори та критики пояснили, що насправді відбувається в Україні і що будь-яке вороже ставлення до росіян – вигадка.

Лист одразу підтримали та підписали чимало російських кінематографістів, зокрема Віталій Манський та Вікторія Бєлопольська.

Цей лист показав, що не всі діячі мистецтва схвалюють дії Президента Росії. Раніше був лист на підтримку політики Володимира Путіна, який підписали близько 80 діячів культури.

Це зайвий раз довело, що в Росії існують різні точки зору і світогляду. Про це говорить і Вікторія: «Что такое Москва? Питер – это вообще отдельная история, другая нация, я считаю. Они переживают постимперский синдром в других формах. Вообще народ охватывает постимперский синдром. Величие рассматривается главным образом как размер.

Что такое Москва, Пермь, Екатеринбург? Это города, где очень активно, как бы официозно действуют нетрадиционная для российского сознания какая-то новая культурная страта.

Например, в Москве есть четыре новых культурных класта – Артплей, Винзавод, другие. Там работает совсем другой тип сознания, открытый для мира, антиизоляционистский. С чем связываются улучшения? С тем, что это свойственно какой-то пассионарной части людей, и они так или иначе будут подпирать эти настроения, они так или иначе будут проникать в общество. Но это очень долгий вопрос».

Бєлопольська вважає марною роботу голови «Россия Сегодня» Дмитія Кісєльова: «Все это пропагандистские штуки, вот это преобразование РИА-Новости в агентство под Киселевым – это огромный расход средств, который не имеет никакого смысла, потому, что ничто так не работает на имидж страны, как ее правильные действия.

А когда ты действуешь так, как действует Россия, тут не поможет никакой канал. Я считаю, что это все бессмысленно, потому что у людей, в том числе за границей, огромное число источников информации. Это бессмысленная инициатива».

У цей момент ми якраз проходили повз напис «Стоп пропаганда. Здесь нет фашизма». Саме в цьому найчастіше звинувачують активістів Майдану більшість російських каналів. Навколо люди прибирають Майдан. І мені згадуються інші цеглинки – дерев'яні. Всі, хто приходи сюди, лишали поліно з назвою міста, в якому народились. Вікторія не взяла фотоапарата, тому просить мене зробити кілька світлин Майдану, зокрема, плакатів з зображенням Путіна на ялинці.

Я розповідаю про події, що тут сталися, часто апелюю до позиції діячів культури, мистецтва, інтелектуалів. Після згадки про Святослава Вакарчука, Бєлопольська не може змовчати:

«Он совершенно изменил наше отношение к украинскому языку! У нас было распространено мнение, что это какой-то диалект русского. А когда он запел, и стало понятно, что ничего непонятно, что это совсем другой язык, что мы просто никогда не слышали настоящего украинского языка. Вот он изменил в этом смысле отношение в стране».

Російську гостю вразив і інший митець, стріт-художник Шарик – до речі, родом з Сімферополя. Його роботи, на думку Бєлопольскої, справжній витвір мистецтва. Я розповідаю, наскільки творчою революцією є ЄвроМайдан. А тому не можу змовчати про єврофортепіано. Ми таки побачимо його біля КМДА.

Неналаштоване, але у цьому є щось. Хіба можна бути добре налаштованим, коли в Україні таке відбувається...

Чи можна злічити кількість мистецьких способів, до яких вдавались люди, аби їх почули – від європлаката до протесту з дзеркалами?

Коли ми підійшли до Грушевського, то Вікторія виказала припущення : «Это действительно очень сильное впечатление, удивительно, что все сосредоточилось в одной какой-то зоне. У нас, если б было, то повсюду. Я просто наш характер знаю. У нас, если б было, то повсюду с коктейлем Молотова, включая метрополитен. У нас безумные».

Хоча загалом у нас так і було: Майдан – всюди, це не місце, це стан душі. Звісно, у нас коктейлі Молотова в метро не кидали, але, можливо, це тому що метро і так вже було «заміноване».

Російська гостя запитує мене, чи дійсно Майдану допомагали прості люди. Їй не віриться, що можна принести стільки їжі. Але я переконую, що можна, адже сама це бачила.

Кожен потроху, але разом це допомогло і підтримало активістів. Досить згадати, що сайтах писали: «Вати та спирту вже достатньо, більше нести не треба»...

Щодо подальшої долі Криму Бєлопольська має сумні передбачення: «Если Крым вернется в Россию, то они вернутся в СССР с советскими отдыхающими. Там же, как объясняют наши аналитики, люди, которые занимаются сельским хозяйством – это украинцы и татары. Они живут в глубине полуострова и ни о какой России и думать не хотели.

А вот побережье, которое всегда жило за счет приезжающих, советских еще граждан – у них ощущение, что экономика исправится, когда они въедут в совок обратно. Референдумов не бывает под автоматом. И они увидят, куда они приехали. Элементарно – когда придет наша налоговая». 

У розмові я згадую, що National Geographic не позначає Крим ані як територію України, ані як територію Росії. Напевно, це одна з найліпших метафор, яка може пояснити, що відбувається у наших мозкових мапах – невизначеність.

Як кінокритик, Вікторія Бєлопольська переконана, що сила кіно у його мові, яка «більше ніж вербальна, більше ніж надання інформації».

Тож ведучи діалог, вербальний і невербальний, попри нечіткі мапи, лишається сподіватись, що ті, хто бореться за правду та справедливість, – знайдуть спільну мову.

Ольга Герман, спеціально для УП.Життя