В умовах нестабільної політичної ситуації в Україні Міжнародний кінофестиваль документального кіно Docudays UA пройшов із неймовірним успіхом. Які здобутки маємо взяти до уваги, відповідають кінокритики Олександр Гусєв та Ігор Грабович, продюсер Світлана Зінов’єва, представники оргкомітету кінофестивалю Вікторія Лещенко та Максим Буткевич і режисер-початківець Поліна Кельм.

11-й міжнародний кінофестиваль Docudays UA почався зі вшанування подвигу й пам'яті загиблих учасників майдану. Проект відкриття «Євромайдан. Чорновий монтаж» спонукав глядачів виконати гімн України. Артовою складовою урочистої церемонії відкриття стали такі скорботні пісні, як «Пливе кача» у виконанні співачки Мар'яни Садовської.

Цю ноту було витримано і в програмі фестивалю. Цього року організатори відмовилися від документальних стрічок, які можна віднести до категорії розважальних. Натомість було посилено дискусійну складову Docudays UA.

Водночас фестиваль був платформою для міжнародних документалістів та експертів з усього світу. Загалом його відвідали понад 100 гостей, які воліли побачити й нову країну, де відбулася Революція гідності.

Особливістю фестивалю вперше стала активна участь українських документалістів. Окрім ретроспективи стрічок живого класика Андрія Загданського та альманаху «Євромайдан. Чорновий монтаж» української та російської творчих груп, у фестивалі були представлені вісім стрічок українських режисерів. Дві з них брали участь у конкурсі - це «Присмерк» Валентина Васяновича (DOCU/ЖИТТЯ) і «Позитив» Поліни Кельм (DOCU/КОРОТКО), виробництво якої здійснювали Inspiration Films та Світлана Зінов'єва.

У позаконкурсній програмі можна побачити стрічки «Табір» Олександра Балагури, «Амосов - Сторіччя» Сергія Лисенка, «Кафе "Вояж"» Романа Бондарчука, «М`ясокомбінат» Петра Армяновського, «Хворісукалюди» Юрія Речинського та «Між нами» Катерини Горностай.

Успіх Docudays UA свідчить про затребуваність неігрового кіно в глядацької аудиторії. І цей тренд уже помітили представники телеканалів: Так, на «1+1» готується цикл документальних стрічок «Зима, що нас змінила», яку студія «Вавилон 13» готує за фінансової підтримки каналу. Як розповів в інтерв'ю «Телекритиці» режисер і продюсер проекту Володимир Тихий, проект обіцяє стати помітною подією на українському телебаченні. Покази фільмів «Вавилон 13» та «1+1» відбудуться на іноземних каналах та мають спонукати продюсерів вітчизняних каналів більше орієнтуватися на запити сучасного глядача.

Чи підтримають цей тренд кінокритики, інтелектуали, від яких залежить і увага телеканалів до цього жанру - запитання, що постало перед «Телекритикою» несподівано. Частина знаних фахівців, зокрема й членів журі, до яких «Телекритика» звернулася з пропозицією долучитися до підбиття підсумків фестивалю, не знайшли часу відповісти.

Про те, які тенденції світового та українського документального кіно виявили картини-учасники фестивалю і які фільми стали подією Docudays UA, ми запитали небайдужих до цієї теми кінокритиків, продюсерів, режисерів.

Олександр Гусєв, кінокритик:

- Які окремі тенденції світового кіно та прийоми режисерів у рамках 11-го Docudays UA ви відзначили?

- В рамках этих тем на меня вновь произвело большое впечатление то, как режиссёры, являющиеся представителями, главным образом, благополучных цивилизованных западных стран, показывают проблемы людей из экзотических, чуждых нам уголков планеты. Эти проблемы они рассматривают таким образом, что их зрители, западная аудитория, принимает свою ответственность, ответственность своего общества за происходящее на другом конце планеты.

В качестве примера могу привести замечательный фильм «Бахрейн: закрытая страна» французского режиссёра Стефани Ламорре, где ситуация с очень похожими на украинские уличными протестами показана так, что зритель понимает: дело не только в том, что власти этой страны угнетают свой народ. Проблема также в том, что страны Запада и Европы не откликаются на эти протесты, не выражают даже «глубокой обеспокоенности» в связи с происходящим в Бахрейне и даже оказывают помощь его режиму просто потому, что имеют там определённые стратегические интересы, экономические и военные.

Или, например, в блестящем фильме «Зона без огня: Убийственные поля Шри-Ланки» британский режиссёр Каллем Макрей показывает, что не только из-за неких местных обычаев или азиатской жестокости уничтожается местное население. Судя по изложенным в ленте фактам, геноцид, который народ сингалов, доминирующих в стране, устроил меньшинству тамилов, обусловлен тем, что сингалы переняли колониальное британское представление о расовом превосходстве. Ведь выходцы из метрополии, властвовавшие островом, полагали, что они лучше всех и имеют право угнетать местное население.

И то, что мировое сообщество никак не реагирует на этот геноцид, опять-таки показано Макреем как общемировая проблема, а не острый вопрос отдельного региона. И режиссёр указывает на ответственность своей собственной страны, Великобритании, за происходящее в их бывшем доминионе.

В отношении эстетики в фильмах, посвящённых правозащитной тематике, ставка делается на максимальную доходчивость, и публицистические приёмы довлеют над художественными.

Но на фестивале в конкурсе было представлено и несколько работ, отличающихся очень высокой эстетической ценностью. Например, лента «Бабушка» канадца вьетнамского происхождения Хуа Ли. Лента, действие которой разворачивается во Вьетнаме, демонстрирует, насколько поэтичным может быть документальное кино. Это лирическая кинопоэма о взаимосвязи, нерасторжимости западной и европейской культуры, и о том, что человеческие взаимоотношения важнее любой национальной и культурной идентичности.

Также в программе Docudays UA было несколько фильмов, характеризующихся художественным осмыслением социальной проблематики, авторским подходом к последовательности событий, которые подчас тасуются с произвольностью литературы потока сознания («Последняя станция» Кристиана Сото и Каталины Вергара, «Кровь» Алины Рудницкой, «Вегас» Лукаша Конопы, «Такси для двоих»Дена Попы).

В отношении технологий режиссёры по-прежнему полагаются не только на профессиональное оборудование, используют и любительские, и микрокамеры. К примеру, на «ручную» технику снимаются фильмы в боевых условиях. Тот же фильм о Бахрейне можно было снять исключительно на скрытую видеокамеру. Иначе режиссёра - он же и оператор - быстро бы схватили сотрудники госбезопасности.

А работа «Зона без огня: Убийственные поля Шри-Ланки» построена, в значительной степени, на видео, снятом в боевых условиях в очень плохом качестве. Но, учитывая содержание кадров, полученных как в Бахрейне, так и в Шри-Ланке, жуткие сцены расправы над гражданским населением, на качество этих кадров не обращаешь внимания. Скорее даже испытываешь облегчение оттого, что не наблюдаешь происходящее в полном техническом совершенстве.

В подобных условиях ставка делается на мобильность и оперативность, а не на красоту кадра.

- Наскільки з цими тенденціями перетинаються стрічки української програми? В якому контексті перебуває українське документальне кіно?

- В отличие от прошлых лет, наши документалисты очень серьёзно продвинулись к тому, чтобы выразительно документировать необычайно киногеничную окружающую действительность. Это видно по новеллам, вошедшим в фильм-открытие «Евромайдан. Черновой монтаж», по таким фильмам, как «Мясокомбинат» Петра Армяновского, для которых характерна выразительная фиксация окружающего пространства со всеми присущими героям проблемами.

Среди художественных удач я бы отметил «Позитив» Полины Кельм, посвящённый немолодым сотрудницам Укркинохроники. Это достаточно субъективный, поэтичный подход к отражению человеческой истории.

- Які досягнення української документалістики засвідчили стрічки фестивалю?

- Это честность в отражении окружающей действительности, готовность говорить о самых острых, самых актуальных, самых болезненных темах. И, безусловно, это личное мужество операторов и режиссёров, которые, как в случае с фильмами, посвящёнными майдану, бросались со своими камерами в гущу событий.

- Який фільм (чи фільми) стали для вас подією 11-го Docudays UA? Чому?

- Таковой стала для меня картина «Зона без огня: Убийственные поля Шри-Ланки». Здесь на примере кровавой резни в некоем далёком чуждом регионе показана трагедия всей современной цивилизации, показан крах международных усилий по поддержанию мира, показаны слабость, малодушие и трусость международных силовых структур, в частности ООН, призванных обеспечивать мир и порядок.

Вікторія Лещенко, програмний координатор Docudays UA:

- Які окремі тенденції світового кіно та прийоми режисерів у рамках 11-го Docudays UA ви відзначили?

- Документально кіно як жанр уже давно пережило ряд мутацій. Розрізнення «документальне» та «ігрове» зникає. На деяких фестивалях, як-от у Роттердамі (IFFR) чи в Марселі (FIDMarseille), взагалі перестають позначати, ігровий фільм чи документальний. Хоча Docudays UA намагається не піддаватися такій дифузії, певні зразки цього симбіозу час від часу потрапляють у програму, адже неможливо не рухатися в ногу з часом.

- Наскільки з цими тенденціями перетинаються стрічки української програми? В якому контексті перебуває українське документальне кіно?

- Українське документально кіно поки що перебуває в рамках «поетичного кіно». Його навряд чи можливо назвати сучасним, адже в світі цей напрямок - день навіть не вчорашній, а позавчорашній. Якщо казати відверто, він не представляє великого інтересу для відбірників великих міжнародних документальних фестивалів. Водночас у рамках поетичної традиції українські фільми відзначаються високим рівнем візуального та смислового рівнів, майстерністю та витонченістю, що завжди привертає увагу. Про це, наприклад, яскраво свідчать роботи Валентина Васяновича, остання з яких -«Присмерк» - була удостоєна спеціальної відзнаки міжнародного журі цьогорічного Docudays UA. Вона - чарівна. Ми закохалися в неї з першого перегляду.

- Які досягнення української документалістики засвідчили стрічки фестивалю?

- Про кожну з цих робіт можна окремо багато говорити. Загалом вони дуже різні. Якщо «Присмерк»Валентина Васяновича й «Табір» Олександра Балагури - втілення кращих зразків «поетичного кіно», то«"Амосов" - Сторіччя» Сергія Лисенка - зразок якісного та актуального телепродукту.

«Кафе "Вояж"» - короткометражна робота, що вирізняється унікальним режисерським стилем Романа Бондарчука.

«М'ясокомбінат» Петра Армяновського - чудовий приклад «доморощенного» кіно, коли кіноаматорство конкурентоспроможне поряд із «професійними» фільмами.

Цікаво спостерігати й за роботою Катерини Горностай «Між нами», яка вже створювалася під впливом російської школи Марини Разбєжкіної.

Особисто на мій смак нове слово в українській документалістиці за фільмом «Хворісукалюди» Юрія Речинського, який, оперуючи сучасними методами зйомки та монтажу, створює зовсім нову, непривабливу як на певну частину глядачів естетику, що віддаляє нас від традиції поетичного кіно, занурює в світ актуальних проблем, відповідаючи водночас актуальним трендам європейської документалістики.

Щодо альманаху «Євромайдан. Чорновий монтаж» - дуже актуальний, хоча й спонтанний проект, сповнений дотепних замальовок із революційного життя та жахливих кадрів із жорстокої бійні на Грушевського. Ми отримали безліч постфестивальних запитів щодо його показу в Україні та за кордоном. Проект має багатий глядацький потенціал.

- Який фільм (чи фільми) стали для вас подією 11-го Docudays UA? Чому?

- Моїм персональним відкриттям став фільм «Нічна робота» Девіда Редмона та Ешлі Сабін. Це молодий представник квебекського кіно артхаусної гілки. В цій півторагодинній мінімалістичній стрічці практично немає слів і дія відбувається довкола одного персонажа, проте від нього неможливо відвести погляду. На мою думку, стрічка тонко й іронічно розкриває відносини людини та праці у світі безнадійного капіталізму. Особисто я відчула неабияку співзвучність із дивакуватим робітником фабрики з переробки морепродуктів.

Ігор Грабович, співавтор і редактор програми «Аргумент кіно» телеканалу «1+1», кінокритик:

- Найбільше враження справила на мене картина Джошуа Оппенгаймера «Акт убивства». Як на мене, це надзвичайної сили стрічка - і завдяки тематиці, й через виражальні засоби. Режисер цього фільму уник усіх пасток публіцистики, він просто дав можливість своїм героям бути самими собою, і це реалізувалося й через поведінку, й через рефлексію, на яку виявилися щедрими персонажі.

Нагадаю, що у фільмі йдеться про кількох індонезійських кримінальників, які впродовж 1965-66 років за потурання місцевої влади вбивали місцевих комуністів. Вони не мали обмежень ані у засобах, ані у способах убивств, відтак були дуже жорстокими. Через сорок років вони згадують ті давні часи.

Для мене найбільшим шоком у фільмі стала роль кіно в усьому цьому процесі. Вбивці виявилися не тільки любителями кінострічок, але й справжніми артистами, кожен зі своїм амплуа. Вони залюбки беруть участь в інсценізаціях убивств, виконуючи ролі режисерів та акторів, вживаючись і в жертв, і в катів, і в глядачів. І саме через ці інсценування дехто з них починає розуміти, що він учинив сорок років тому.

Фільм доводить до краю й показує всю абсурдність започаткованої в сімдесятих роках минулого століття моду на естетизацію інституалізованого державою насилля, яке у фільмах Вісконті, Кавані, Пазоліні чи Бертолуччі сприймалося як щось хоч і злочинне, проте досить амбівалентне, зав'язане на особисту патологію.

Проте «Акт убивства» відкидає такий погляд, бо демонструє не перверсивних аристократів чи декадентів, а пересічних людей, які просто не прикладають до власних дій жодних моральних категорій. За самовизначенням, це вільні люди, зрозуміло, що від усього.

У цьому сенсі «Акт убивства» нестерпно перегукується з вітчизняними реаліями. Важко уникнути моторошної ідентифікації між Індонезією та Україною, і давньою, й історичною. І там, і тут при владі були й залишаються «вільні люди», з усіма можливими складовими - від естетичного смаку та способу життя - до легкості, з якою вони готові на масові вбивства.

Якщо ж порівнювати картину Оппенгаймера з українськими фільмами на фестивалі, то в нашого кіно подібні речі все ще попереду, сподіваюся на це. Очевидно, що до такого кіно треба «дорости» у багатьох сенсах цього слова - від власне амбіцій - до бюджету. Українське кіно сьогодні тільки відкриває українську реальність, використовуючи найменші можливості, яке дає їм наше загалом закрите суспільство.

Поки що наші фільми не настільки сміливі, як «Акт убивства». Найрадикальнішою українською стрічкою фестивалю стали для мене «Хворісукалюди» Юрія Речинського, проте видно, що режисер намагається приватний досвід так і залишити приватним, не просуватися до речей, які б могли схарактеризувати українське суспільство загалом.

Гадаю, що вітчизняне кіно розвиватиметься разом із нашим суспільством, реагуючи на запити й формуючи їх. Успіх фільму-відкриття «Євромайдан. Чорновий монтаж» свідчить, що суголосність цих речей залежить і від готовності суспільства радикально змінюватися, і від здатності наших кінематографістів не відводити камеру в найвідповідальніші миті цього процесу.

Максим Буткевич, модератор конкурсу «Docu Право»:

- Які окремі тенденції світового кіно та прийоми режисерів у рамках представлених на 11-му Docudays UA ви відзначили?

- Я мав змогу подивитися кілька стрічок правозахисного конкурсу. Деякі з цих фільмів розкривають, передовсім, політичні проблеми в тих чи інших регіонах (як-от фільм про Шрі-Ланку «Зона без вогню»чи «Життя в раю: нелегали поруч» Романа Вітала (Швейцарія)), деякі сфокусовані передовсім на індивідуальних історіях («Лінар» Насті Тарасової (Росія), «Дивне кіно» Бриґідиа Фроштеґа-Кмєчіка (Польща)). Причому знімають ці роботи й на недорогу, й на дуже професійну апаратуру, користуючись різною кіномовою і прийомами. Об'єднує їх велика увага до подій у житті людини (або невеликої громади), через які розкриваються речі, універсальні для різних регіонів світу.

Як зазвичай, у центрі уваги режисерів робіт - учасників конкурсу «Docu Право» - людські долі, ситуації, коли життя під загрозою, а права людини в повсякденному житті порушуються.

У стрічці «Абу Хараз» польського режисера Мачєя Дриґаса йдеться про примусове переселення мешканців селища на березі Нілу до іншого регіону Північного Судану. Вони мають прийняти примусове переселення, зважитися на нього, знищити власні ж будівлі, втратити не лише майно, а й звичний спосіб життя, батьківщину...

«Зона без вогню: убивчі поля Шрі-Ланки» британця Каллема Макрея - стрічка про масові військові злочини шрі-ланкійської армії на півночі країни під час завершення операції проти угруповання «Тигри визволення Таміл-Іламу». Це вже не кінопоема, як «Абу Хараз», а фактично відеодокумент для міжнародного трибуналу. Тут так само йдеться про колективні страждання - і про відсутність покарання тих, хто ці страждання спричинив.

У фільмі «Ув'язнені» ізраїльської режисерки Ліат Мер троє людей, які опиняються в екстремальних умовах позбавлення волі, мають дуже різний бекґраунд, але знаходять так чи інакше спільну мову й живуть примусово у спільному приміщенні.

У «Материнській мрії» австрійська кінематографістка зі Швейцарії Валері Ґуденю досліджує тему сурогатного материнства. Її героїні мешкають у найбільшій у світі лікарні, яка забезпечує програму сурогатного материнства, і розташована вона в Індії. З одного боку, режисер показує чемність і щирість вагітних жінок, що виношують дітей для інших. З іншого боку, глядачу очевидно: іти на участь у цій програмі їх штовхає бідність.

- Який фільм (чи фільми) стали для вас подією 11-го Docudays UA? Чому?

- Можу говорити лише про ті фільми, про які отримав відгуки - хоча всі стрічки у програмі були цікаві й важливі по-своєму.

«Зона без вогню» про Шрі Ланку була подією - з огляду на те, з якою цікавістю реагувала на цю стрічку аудиторія. Не пам'ятаю такої уваги й захопленості щодо фільму, де йдеться про трагічні події у геть іншому куточку планети. Прискіплива увага спостерігалася до того, як це знято, і фідбек до режисера був дуже сильний.

«Абу Хараз» - прекрасне кіно з точки зору і змісту, й форми. Польський режисер зняв фільм про північний Судан вражаючою кіномовою.

«День шахтаря» Ґаеля Мокaера - це, звичайно, подія. Фільми іноземних режисерів про українське суспільство завжди цікаві й важливі як сторонній погляд. Причому режисер не вивчив ані української, ані російської мов - і тим не менше два роки прожив із шахтарями й виклав абсолютно відверту історію про їхнє життя й тяжку працю, достатньо брутальну для непідготовленого глядача. Під час перегляду «Дня шахтаря» аудиторія перебувала в шоку: мало хто уявляв, як насправді виглядає шахтарська робота в Україні.

«Лінар» російської режисерки Насті Тарасової - дуже людяний і дуже проблемний, у чомусь - дуже особистий фільм.

Потужна реакція глядачів була на фільм «Бахрейн. Заборонена країна»: він спричинив овацію.

І, безумовно, головною подією фестивалю став проект «Євромайдан. Чорновий монтаж»: ним фестиваль відкривався - але довелося його повторити ще раз наприкінці.

Світлана Зінов'єва, кінооператор, продюсер:

- Які окремі тенденції світового кіно та прийоми режисерів у рамках представлених на 11-му Docudays UA стрічок ви відзначили?

- Попри те, що надзвичайно висока якість представлених робіт, що завжди притаманне цьому фестивалю, у 11-му Docudays UA був акцент на політичні речі.

Фестиваль став надзвичайно важливою подією і, в позитивному сенсі, пафосною. І вона була організована з таким смаком, що ми всі були горді за країну. Втім, Docudays UA ніколи не вирізнявся гламуром, а от червоною доріжкою інших фестивалів мені часом кортіло демонстративно пройтися в куфайці.

Цього року фестиваль, як ніколи, об'єднав свою аудиторію. Ну а кількість глядачів свідчить сама за себе. Зали не вміщали охочих, черги стояли аж на сходи. І під час показу фільму «Табір (Лолі Калі Шуба)» Олександра Балагур, що проходив у Синій залі, організатори змушені були повісити на двері табличку: «Місць немає, стоячих теж, на підлозі також». Це означає, що справжнє документальне кіно затребуване надзвичайно.

І після такого Docudays UA треба просувати документальне кіно в кінопрокаті, особливо звертати на нього увагу телепродюсерів. Цим треба перейматися. Доки відбулися зміни в країні і є якась можливість реформи, треба з документальним кіно йти на телевізійні канали. Нам із екранів телевізорів показують казнащо, й запевняють, що документальне кіно непотрібне й не рейтингове. Однак, як засвідчив фестиваль, це не так. Телебачення було б для документалістів суттєвою підтримкою як ресурс для фінансування. Треба, щоб канали платили за такі фільми.

Щодо тенденцій: я не всю програму бачила, більше подивилася політичного кіно. Улюблена з них - стрічка Дар'ї Хльосткіної «Останній лімузин» (Росія), яка здобула гран-прі фестивалю. Надзвичайно креативна робота. Школа Разбєжкіної, яку я дуже люблю і дуже радію з того, що в нас з'явилася її учениця Катерина Горностай. Разом із тим, «Останній лімузин» - політичне висловлювання, і я залишала залу після перегляду з відчуттям полегшення, що правляча Росія є колосом на глиняних ногах.

Щодо техніки я мала розмову з Дар'єю Хльосткіною. Вона знімала цей фільм три роки, й мені цікаво було, як вони технічно вирішували проблему запису звуку. Вона сказала, що писала звук сама і дуже простими засобами, просто камерою.

Я дуже люблю звук у кіно, в документальному тим паче. Під час зйомок у нас виникає така обтяжлива технічна процедура навколо зйомок, яка заважає фіксувати реальність. Мене це дуже непокоїть останнім часом. І тут виявилося, що можна зробити абсолютно якісний фільм і не саджати героя свого «в петлю» для запису звуку.

Загалом, я не можу відзначити чогось інноваційного зі стрічок, які вдалося переглянути. Насправді, я бачила десь п'ять чи шість картин загалом.

Ми (студія «Інспірейшн філмз». - ТК), окрім фільму «Табір» представляли стрічку «Позитив» Поліни Кельм. Це абсолютно творча робота, і глядачі гарно її приймали. У мене ще ніколи не було такого чудового залу, який би так жваво реагував. Цей фільм про монтажність позитиву, про зникому професію, абсолютно неполітичне й дуже людяне кіно. В сенсі форми Поліна дуже цікаву роботу створила, не дуже звичну на наших теренах.

- Наскільки з цими тенденціями перетинаються стрічки української програми? В якому контексті перебуває українське документальне кіно?

- В Україні останні два з половиною роки кіно знімалося, і результати вже помітні. Фільм «Присмерк»Васяновича, наприклад, хвалив у розмові зі мною Віталій Манський (документаліст, президент «Артдокфесту. - ТК). «Хворісукалюди» Юрія Речинського, «Табір» представляли Україну на «Артдокфесті». Покази обох стрічок пройшли на багатьох міжнародних фестивалях, ними цікавилися.

Чергову цікаву роботу представив на Docudays UA Роман Бондарчук.

Тож ми маємо цікаві авторські фільми, і вони конкурентоспроможні. Ситуація вже краща. Жаль тільки, що зараз держфінансування призупинено, і якщо надовго, то можна знов усе втратити. Звісно, потрібно йти й на міжнародний ринок - у мене, наприклад, є розпочаті проекти, але немає фінансування.

- Які досягнення української документалістики засвідчили стрічки фестивалю?

- Фільмів українських значно побільшало. Я давно співпрацюю з Геннадієм Кофманом (програмний директор фестивалю. - ТК) і знаю, що він дуже важко шукав на фестиваль саме фільми українські. Їх не було. І до фестивалю я разом із молодими режисерами поспішала завершити фільм «Моя сестра Зо». Однак Геннадій Кофман розповів, що цього року дуже насичена програма і третій фільм від нашої студії - це вже буде забагато. Це фантастично, що нині є з чого обирати!

- Який фільм (чи фільми) стали для вас подією 11-го Docudays UA? Чому?

- Це, безумовно, польський фільм «Йоанні» Аннети Копач (Польща). Абсолютно людяна, дуже відверта робота. Як завжди притаманно польським документалістам, вона чудово знята.

Також, як я вже зазначила, цікавою подією став «Останній лімузин».

І ще одне з найважчих вражень, безумовно, «Акт убивства» Джошуа Оппенгаймера. Але це, звісно, важлива подія для світового документального кіно. Цей фільм дуже страшний, бо ти його проектуєш на свою - боронь Боже - ситуацію в країні. Водночас, це дуже сильна документальна стрічка, не дарма ж вона номінувалася на здобуття «Оскара» цього року. Це документальне кіно, яке є зброєю і водночас має надзвичайно виразну артистичну форму.

Поліна Кельм, молодий режисер, учасниця Docudays із фільмом «Позитив»:

- Які окремі тенденції світового кіно та прийоми режисерів у рамках представлених на 11-му Docudays UA стрічок ви відзначили?

- Із фільмів, які мені вдалося переглянути, кілька робіт були подані у формі щоденника. Це ціла тенденція в роботах сучасних документалістів - такі зафільмовані нотатки, невимушені особисті записи - спостереження за життям.

Такою є структура стрічки «Щоденник подорожі» польського документаліста Пьотра Стасіка, вона ж притаманна стрічці «Між нами» Катерини Горностай. У схожому стилі відзнята «Йоанна» Аннети Копач (Польща), яка отримала приз глядацьких симпатій. Це теж нотатки, але для майбутнього, для сина героїні Йоанни. Але подано ці «настанови» так легко й невимушено, ніби ми споглядаємо життя.

Такі щоденники дозволяють прибрати межі між глядачем і автором. Завдяки цьому прийому стрічка виходить інтимнішою, і через це глибше сприймається, ти ніби стаєш співучасником разом із героями. Ця форма не конче зобов'язує до філософської, ідейної теми. Але завдяки цьому прийому ми більше потрапляємо всередину історії, яку оповідаємо. Це може бути навіть і не історія, у якій за сценарієм має бути розвиток, кульмінація, розв'язка, а просто якісь окремі уривки. Але саме вони є зріз непомітного життя, яке кожна людна проживає по-своєму. І саме ці звичайні, непомітні справи і створюють загальну картину людського існування.

Серед тих небагатьох фільмів, які мені вдалося подивитися, найбільше домінувала тема самотності й внутрішньої боротьби. Це відображено у фільмі «Мама» Лідії Шейніної (Росія), «Присмерк» Валентина Васяновича (Україна), «Йоанна» Аннети Копач (Польща). Та в більш глобальному контексті в роботі«Останній лімузин» Дар'ї Хльосткіної (Росія), де самотність відчувається через розпад і розгубленість робітників заводу і, як мені здалося, країни в цілому.

Для мене особисті проблеми цікавіші. Навіть глобальні проблеми, подані через особисті приклади й історії, краще сприймаються глядачем. Багато з представлених на фестивалі стрічок за цим принципом і будувалися. Причому більшість із переглянутих мною фільмів спонукали порівнювати окреслені проблеми із ситуацією в Україні. Так, у стрічці «Мама» ми опосередковано розуміємо, що головна героїня пройшла через багато випробувань і страждань, як і все її покоління. Кожне наступне покоління сподівається, що його це омине. Однак доля не оминає жодного, пропонуючи різні варіанти цих випробувань.

До інтимних, найзануреніших у життя людини я б віднесла картини «Мама» та «Йоанна». Обидві стрічки поєднують безвихідність ситуації та силу духу жінки, яка, незважаючи на обставини, не втрачає відчуття життя.

Щодо естетики: фільми фестивалю видалися мені щедрими на художні прийоми. Зараз при зйомках можна використовувати фотокамери, що видають часто цілком кіношну картинку й спрощують сам процес зйомки. Цікавою з візуальної точки зору для мене стала стрічка «Бабуся» Хуа Лі (Канада). Режисер увів через актора образ свого дідуся. Використовував багатошарове зображення й музичний супровід, що часом нагадувало музичний кліп. Але це не псувало, а інтригувало глядача й надало стрічці азіатського шарму (дія фільму відбувається у В'єтнамі). Через цю роботу можна було простежити, як художнє кіно накладає відбиток на документальне.

- Наскільки з цими тенденціями перетинаються стрічки української програми? В якому контексті перебуває українське документальне кіно? Які досягнення української документалістики засвідчили стрічки, представлені на фестивалі?

- Завдяки доступним технічним засобам сьогодні документальне кіно стало знімати простіше. А сюжетів довкола не бракує. Усе це забезпечує сприятливі умови для створення документального кіно своїми силами.

Серйозна і глибока робота Валентина Васяновича, тим більше що він зняв фільм про своїх родичів, наближаючись до героїв упритул, без будь-якої дистанції.

Відчувається свій стиль у Катерини Горностай. Мене зацікавила її робота про повалення пам'ятника Леніну, що увійшла до проекту «Євромайдан. Чорновий монтаж», а також стрічка «Між нами».

Чергову цікаву роботу представив Роман Бондарчук, який через історії простих людей показує незнану Україну.

-Що вам найбільше перешкоджає в роботі?

- Найбільше - відсутність в Україні саме європейського інституту продюсерів, а також обмежена кількість фондів, робота яких спрямована на підтримку культурних проектів. У результаті на плечі режисера часто лягають не притаманні для нього функції. Сподіваюся, що це проблема зростання нашого кінематографу і з часом вона втратить свою актуальність.

- Який фільм (чи фільми) стали для вас подією 11-го Docudays UA? Чому?

- «Щоденник подорожі», який я відзначила за інтимність і легкість та почуття гумору режисера. Спілкування двох героїв - досвідченого фотографа та його учня, було подано тепло й невимушено.

Картина «Йоанна» за темою важка, але при тому вона вийшла дуже світла й не йде в мене з голови дотепер. Також серед найбільших вражень - глибина теми, розкритої у фільмі «Останній лімузин».

Фото - Docudays UA, ОМКФ, Facebook, http://2010.gogolfest.org та надані Вікторією Лещенко й Поліною Кельм

Олена Коркодим, telekritika.ua