У рамках фестивалю Docudays UA, що недавно завершився в Києві, відбулася резонансна прем'єра документального фільму Алєксандра Ґєнтєлєва «Путінські ігри». Спочатку фільм був задуманий як панорама підготовки до зимової Олімпіади в Сочі. У результаті виявився «діагнозом» часу і окремої країни. Німецький продюсер проекту Сімона Бауманн розповіла DT.UA про складнощі роботи над фільмом і шляхи його просування «в маси».
"Путінські ігри" - з тих стрічок, які не отримують нейтральних відгуків. Їм або аплодують, як це й було в Києві. Або всіляко сперечаються і спростовують те, що знято, - як в офіційній Росії. Чимало глядачів гостро сприйняли фільм почасти й тому, що він став гіркими ліками від анестезії, яку ЗМІ впродовж кількох років систематично вводили у свідомість росіян. Адже новини, які показували проведення Олімпіади в Сочі в невигідному світлі, тонули в густому потоці ура-патріотичної інформації.
Не дивно, що перед світовою прем'єрою фільму у продюсера Сімони Бауманн "хтось" із російських чиновників намагався викупити права на показ за 600 тис. фунтів стерлінгів. Це більш ніж удвічі перевищує бюджет картини.
З одного боку, героями стрічки стали мер Сочі, радник Путіна із зимових видів спорту та інші чиновники, які гордо розповідають з екрану про свої досягнення в підготовці до Олімпіади. З другого боку - місцеві жителі, котрі втратили через Олімпіаду будинки. І опозиціонери, що намацали корупційні схеми в організації свята спорту. З третього - австрійські бізнесмени та російські підприємці, які нагріли руки під час підготовки до змагань.
Автори не ставили за мету показати "негатив" Олімпіади. Хоча саме так, за словами творців, стрічку сприйняв Міжнародний олімпійський комітет. Тому він заборонив використовувати у стрічці кадри з ігор, а також олімпійську символіку. З цієї ж причини авторам довелося змінити назву, відмовившись від початкового варіанту "Путінська Олімпіада".
"Хоча "Путінські ігри" багатьом більше подобаються. Така назва точніше передає підтекст стрічки", - сказав Алєксандр Ґєнтєлєв.
Практично, в кожному фільмі цей режисер вивчає зворотний бік російської влади. У його стрічці "Олігархи" (2004) він зруйнував медійний шаблон, за яким зазвичай створювалися образи політиків та олігархів.
А 2010-го примусив британського кінокритика публічно з'їсти свій капелюх, показавши фільм "Злодії в законі: Життя вдалося", в якому ті, кого розшукує якщо не Інтерпол, то поліція, - спокійно сидять перед камерою і розповідають про свій життєвий шлях.
У різних фільмах Ґєнтєлєва під збільшувальним склом показані окремі маловивчені "патології" російського ладу.
А в "Путінських іграх", навпаки, ефект зменшувального скла: масштабна подія скидається з офіційного п'єдесталу і розглядається в рамках інтересів простого громадянина.
Уже понад 20 років цей режисер живе за межами Росії, однак продовжує документувати "історію хвороби" батьківщини.
Загадкова матерія нинішньої російської реальності конкретніше помітна здалеку. Зблизька її не завжди вдається роздивитися й оцінити належним чином. "Путінські ігри" нагадують ракету далекої дії, що вилетіла "звідкись" і з максимальною точністю уразила одну з найболючіших недуг російського суспільства.
На прем'єрі фільму в рамках Docudays UA 700 місць у залі виявилося замало. Тож люди сиділи в проходах і лежали перед екраном.
Впродовж перегляду часто лунали регіт і оплески. А овації під час фінальних титрів тривали кілька хвилин.
Правда, відчувалося, що це не так оплески фільму (який їх заслужив), як вияв нашого ситуативного ставлення до РФ. У цьому разі - "проти" Путіна та його "ігор".
Продюсер "Путінських ігор" Сімона Бауманн - одна з відчайдушних кінематографістів, які наважуються похитнути істину "умом Россию не понять". У своїх стрічках вона намагається пояснити закордонному глядачеві загадкову природу російських реалій. Як і цей фільм, її попередні проекти "Ходорковський" (2011), "Труба" (2013) і т.д. багато глядачів розцінили як провокацію. Але намагання розібратися в тому, що відбувається, й докопатися до суті в цих документалках - усе-таки більше...
- Сімоно, а де, крім фестивалю, можна подивитися ваш "антипутінський" фільм?
- В Україні фільм демонструватиметься в рамках мандрівного фестивалю Docudays UA (торік він об'їхав 231 населений пункт України. - А.Ф.). Крім того, кожен охочий може написати мені лист, і я вишлю посилання, за яким можна буде безплатно подивитися наш фільм ([email protected]). В Україні ми вирішили розповсюджувати "...Ігри" безкоштовно. Це найкращий спосіб донести стрічку до глядача.
Нашу стрічку показав один-єдиний на всьому пострадянському просторі томський телеканал. Так збіглося, що на екрани вона вийшла в день, коли олімпійський вогонь проходив через Томськ. Був несказанно великий аншлаг.
2007 р. вийшов фільм Анджея Вайди "Катинь", у якому показувався невигідний для сучасної Росії аспект розстрілів польських офіцерів НКВСниками. Тому один російський прокатник викупив права на показ цієї стрічки в усьому СНД і поклав саму роботу на полицю, блокувавши їй вихід на екрани всіх пострадянських країн.
"Путінські ігри" напевно можуть наступити на ці ж граблі.
Недавно щось схоже відбулося з моїми колегами, які зняли документальний фільм про Рубльовку. За права на показ вони отримали величезні гроші. Що, звісно, їх потішило. Правда, після цього картину ніхто не побачив у всьому СНД.
Що стосується "Путінських ігор", то поки що жоден прокатник СНД не пропонував купити права на показ. Я знаю всіх великих дистриб'юторів на пострадянському просторі й працюватиму тільки з ними.
- Чи можна окупити такий проект, як "Путінські ігри"?
- Окупити витрати можна. Але "заробити" на такому фільмі практично неможливо. Це витратний проект. Робота над ним тривала кілька років. А інтерес до документального кіно останніми роками впав.
- Коли ви знімали й посилали запити на інтерв'ю героям вашої картини, то практично всі відмовлялися. Чиновники не хотіли коментувати підготовку до Олімпіади, щоб не сказати зайвого, а опозиціонери боялися, що їхні слова будуть витлумачені неправильно. А чи були такі, хто відразу погодився дати коментар для фільму?
- Легко погодилися брати участь у зйомках тільки екоактивіст і журналістка з Сочі, яка відвідувала разом із нами жителів, що постраждали від Олімпіади. Усіх, хто відмовлявся зніматися в нашому фільмі, можна зрозуміти. Вони ж не знали, що за кіно вийде в результаті. А багато звичайних громадян, які постраждали від Олімпіади, боялися щось говорити на камеру. Дати свій коментар для стрічки погодилися близько 20 осіб. Загалом же ми надсилали запити понад сотні різних людей.
- Чи знімалися в Росії офіційні документальні фільми про підготовку до сочинської Олімпіади?
- На московському фестивалі "Артдокфест" бачила шестихвилинну короткометражку про Олімпіаду. А також одну серйозну повнометражну стрічку, зняту на високому рівні. Це неймовірно дорогий фільм, у якому показуються переважно позитивні сторони Олімпіади, але є трохи й критики. Стрічку фінансував один із російських телеканалів.
Врешті-решт виявилося: через критику в стрічці спортивних змагань із її творцями не розрахувалися... Був ще якийсь ура-патріотичний фільм, знятий каналом ОРТ. Але в ньому мусується лише одна ідея - наскільки в Сочі все круто. Виглядає фальшиво. Ця Олімпіада - занадто болюча тема. І багато кінематографістів просто бояться за неї братися.
- В 2011 р. вийшов фільм Алєксандра Міндадзе "У суботу", який ви також продюсували. Фільм знімався в копродукції з Україною. Скажіть, що необхідно змінити в нашому законодавстві, аби українська кіноіндустрія легше інтегрувалася в міжнародну копродукцію?
- За "переписування" законодавства, яке регулює кінематограф в Україні, взявся Ігор Савиченко. Ми з ним часто консультуємося з цих питань. Один із головних недоліків чинного законодавства, який гальмує розвиток копродукції в Україні, полягає в тому, що коли фільм бодай частково фінансувався за рахунок держкоштів, то права на нього належать Міністерству культури або іншим державним органам. Треба ж, аби правами цілком і повністю розпоряджався продюсер стрічки. У нинішній редакції цей український закон важко узгодити з європейськими правилами копродукції. І, звісно, в Україні необхідно налагодити роботу підтримки кінематографу через недержавні фонди.
Антон Філатов, «Дзеркало тижня. Україна»
