«Хворісукалюди»  – перша повнометражна документальна робота Юрія Речинського, яка в короткометражному варіанті брала участь у Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA 2012 року. У фільмі йдеться про те, як злидні та безнадія доводять людину до повної деградації. Головний герой історії хлопець-напівсирота жебракує і краде метал, а потім підсідає на голку. 

Світова прем’єра повнометражної версії фільму відбулася в конкурсній програмі фестивалю Hot Docs у Торонто (Канада) навесні 2013. А минулого тижня фільм здобув головний приз документального конкурсу Сараєвського кінофестивалю в Боснії і Герцеговині.

За кілька днів після того ми зв’язалися з Юрієм Речинським по скайпу, щоб обговорити свіжі враження від перемоги, подальший шлях «Хворихсукалюдей», чому країна-виробник фільму – Австрія та нові проекти режисера.

Сараєво – це другий фестиваль для нашого фільму. Після нього запланована ще низка фестивалів, але я їх поки не можу називати, адже вони ще не вивісили офіційний розклад. Але загалом усе виглядає досить цікаво і добре.

– Поділися своїми враженнями від сараєвського фесту. Ти там багато часу провів?

Значно більше часу я провів у Торонто, звідти, відповідно, і більше вражень залишилося. До Сараєва я приїхав на півтора дня, тому що зараз уже повним ходом іде підготовка до зйомок мого наступного фільму. Туди я приїхав з Києва, а звідти – у Відень. Щойно я приїхав до Відня, мені зателефонували і повідомили, що ми здобули головний приз. Спершу запанікували – протягом години думали, як узяти квиток назад, але сараєвський аеропорт приймає всього десять рейсів на день і вдіяти щось було важко. Словом, не поїхав я на церемонію нагородження, та й справ вистачало, сказати по правді.

Загалом  місто велике – абсолютно фантастичне, фестиваль організований на належному рівні. Я встиг подивитися тільки один фільм грецького режисера  – The Grocer – дуже і дуже приємний, рекомендую взяти його до уваги при підготовці конкурсу Docudays UA.

– Чим відрізняється повнометражна версія «Хворихсукалюдей» від короткометражної? Судячи з трейлеру, схоже, додалась нова сюжетна лінія?

Якщо говорити відверто, то в короткометражній версії сюжетної лінії як такої немає  – це було просто спостереження за групою дітей. У повнометражній версії з’явилися вже яскраво виражені персонажі й, відповідно, певні історії. Від попереднього фільму залишився тільки невеличкий відступ, який описує, скажімо, їх передісторію. А в цілому зображено дві не пов’язані між собою історії персонажів із цього підвалу. Хоча обидві – про те, як вони намагаються вибратися звідти, але натикаються на світ поза підвалом, і цей світ не дуже їм радий.

– Чи справив перший фільм якийсь вплив на них?

Вони просили не показувати стрічку в місцях, де вони живуть, тому я не певен, що його бачив хтось, так чи інакше пов’язаний з ними. Їм я також його не показував, тому що є задум зробити це років через десять і зафільмувати наступну частину.

– Отже, ти випереджаєш моє запитання: чи плануєш ти знімати їх надалі?

Ну, так. Звісно, є така ідея. Тому що дуже важко не повертатися до своїх персонажів.

– Якщо я не помиляюся, коли ти представляв короткометражну версію на Docudays UA кілька років тому, ти сказав, що вже не хочеш повертатися до них. Чи я щось наплутав?

Ні, все правильно. Тоді це сталося одразу після зйомок, які пережити було емоційно важко. Там було дуже багато певного розчарування – глобального. Була дуже велика втома від усього – від цієї теми, від Одеси, від України… Я місяців зо три тільки виходив з того стану.

– І що врешті змінилося?

Просто пройшов час. Знову відновився який-неякий контакт із декотрими персонажами. Не знаю, попустило мене.

– Ось цікаво, яка у тебе з персонажами форма спілкування? Ви просто іноді приходите їх познімати, чи попереджаєте про це? Зідзвонюєтеся час від часу?..

Перші два роки я досить часто приїздив, і це могло абсолютно не стосуватися зйомок, а якихось зовсім не пов'язаних із ними речей. Зазирав до них у гості, зустрічав на вулицях… Потім це переросло в телефонний режим. А зараз спілкування відбувається вкрай нечасто, але завжди по телефону.

– Перший фільм ти знімав за власний кошт, власними силами, без усяких продюсерів?

Власне, ніяких продюсерів, які б шукали чи вливали в проект гроші, не було. Починали на власні гроші, які дуже швидко закінчилися. Потім якимось дивовижним чином ми знайшли людину, якій цікаво було, щоб такий фільм усе ж відбувся.

– Ця людина з Австрії?

Ні, то людина з України, абсолютно не пов'язана з кіно. Австрія з'явилася пізніше, після двох фестивалів, у яких брав участь фільм. Австрія приїхала до міста Києва у вигляді трьох продюсерів, привезла гроші й запропонувала зафільмувати повнометражну версію, власне, для австрійського екрана. В результаті ми зняли абсолютно новий фільм, офіційно – виключно австрійською стороною з точки зору фінансів. Власне, тому на фестивалях він так і позиціонується – український режисер, але австрійський фільм.

– Але назву фільму вирішили не змінювати?

Ми дуже довго міркували щодо іншої назви, але зійшлися на тому, що попередня працює найкраще.

– А чи зможуть українські фестивалі – Docudays UA, «Молодість» – в яких фільм під такою назвою вже брав участь, знову взяти його, наприклад?

Ранувато про це ще говорити, але, наскільки мені відомо, проблем з цього приводу не має бути, в тому числі і з Docudays UA, який ми всі дуже любимо.

– Прокатом фільму займається австрійська сторона? Права теж належать їй?

Певні комерційні, фінансові права належать їм, але все одно обговорення фестивальної стратегії, прокату – такі рішення ухвалюються спільно. От зараз, завдяки призу з Сараєва, у нас є певні зрушення в цьому сенсі. Ще в Торонто ми знайшли дистриб’ютора для кінотеатрів балканського регіону. Зараз же стрічкою цікавиться значно більше країн. Ясна річ, що йдеться не про стандартний прокат, як, наприклад, для «Міцного горішка», але фільм можна буде подивитися в кінотеатрах, що спеціалізуються на фестивальному та документальному кіно. Зрештою, на більше ми поки і не розраховуємо.

– На останньому пітчинґу Державного агентства з питань кіно ти представляв два проекти – ігровий і документальний. Розкажи трохи про них.

Ігровий фільм у нас уже на стадії підготовки. Держкіно нам дуже допомогло. Ми навіть не очікували, що все так швидко вийде, і що насправді з’явиться шанс знімати фільм вже цією зимою. Щодо документального проекту ситуація не така однозначна – я, чесно кажучи, досі не розумію, чи одержали ми на нього фінансування.

Ігровий фільм, власне, стане сумішшю – там буде дуже багато документальних елементів, живих локацій з живими людьми. Переважну частину стрічки ми зніматимемо на задньому плані якогось реального місця, наприклад  лікарні. Плюс до всього – історія заснована на реальних подіях. До документалістики він дуже близький, інакше я просто не впевнений, чи взявся б за ігровий фільм.

– А про що саме буде цей фільм?

Про те, як лопається мильна бульбашка ілюзій комфортної реальності, планів, надій, і людина опиняється перед обличчям реальності, яка значно страшніша, непередбачуваніша й абсолютно непідконтрольна. Процес цей досить болісний, але корисний.

– Зйомки проходитимуть у Києві?

Ще не знаємо. Вони точно відбуватимуться в Австрії та в Україні протягом усієї зими і частково весни. Але з містом в Україні ми поки не визначилися – шукаємо.

– Це вже буде офіційне спільне виробництво між Україною та Австрією?

Так, питань, чому український режисер зняв австрійський фільм, більше не виникатиме. 

Уривок інтерв'ю з фотографом Антуаном Д'Аґатою

– А другий твій проект документальний – серія інтерв’ю…

Мені цей проект завжди здавався освітнім, чи що. Це низка інтерв’ю з фотографами, які дуже по-різному, але завжди глибоко поринають у тему своїх світлин. Про деяких із них навіть мені було дуже корисно дізнатися, скажімо так. Я був захоплений, коли подивився на Д’Аґату – коли ми зняли і змонтували цю частину, я собі подумав: от якби я побачив це, коли навчався в театральному, напевне, ніколи в житті не пішов би робити рекламу (сміється). Просто переді мною був би приклад людини, яка геть на своїй хвилі і робить абсолютно дивні речі. Він перекриває все.

Розмову вів Віктор Глонь

Світлини Стефана Стеценка