Режисерка Катерина Горностай, член журі цьогорічного Wiz-Art, провела майстер-клас «Реальність в ігровому й документальному кіно», під час якого на прикладах фільмів розповіла про різні способи досягнення реальності у вигаданому режисером кіносвіті.
Я завжди мала справу з документальним кіно, і от останнім часом спробувала зняти ігрове. Тобто щось таке, у чому буде сценарій, історія. У короткометражних фільмах українських режисерів, мені здається, є така «відсутність реальності». Тобто там якась така дивна реальність, у яку ми не можемо повірити.
Документальне кіно маніпулятивно виготовлене з реальності. В ігровому кіно трохи інша історія — режисер несе повну відповідальність за реальність у фільмі, він повністю придумав цей світ.
І нашим фільмам дуже бракує реальності, світ у них побудований за якимись такими законами, які чомусь нами не зчитуються.
Коли режисер береться за картину, дуже часто він опирається на речі, яких насправді не знає, або режисер обирає таких героїв, про яких майже нічого не знає. І коли він ці речі екранізує, виходить, що ця реальність у фільмі нам нав’язана.
Є два шляхи класної історії. Перший — це коли ти дуже хороший сторімейкер і можеш придумати такий світ, який буде відрізнятися від реального, але в який можуть всі повірити. Це, наприклад, фільми Спайка Джоунза, сценарії Кауфмана, Мішеля Гондрі. Це казкові історії, які першопочатково не мають нічого спільного з реальністю, але ця пропонована альтернативна реальність нам подобається, бо ми можемо зрозуміти її закони. А другий — це гіперреалістичний шлях. Ми починаємо вірити в реальність в той момент, коли дуже сильно її відчуваємо, коли вона така, як у житті.
Об’єктивної реальності немає, у кожної людини вона своя. Для режисерів це найцікавіша річ, бо саме це вони й мають показувати — свою частину реальності. І це ще один доказ того, що документальне кіно маніпулятивне — вона хоч і побудоване на реальності, це все ж висловлювання автора.
Зараз є дуже потужна тенденція — знімати ігрове кіно так, ніби знімаєш документальне.
Візьмемо фільм «Людина кусає собаку» (1992, реж. Ремі Бельво, Андре Бонзель, Бенуа Пульворд). Це абсолютно художній фільм, знятий за законами документального. Це класика мок’юментері, жанру, що виник на перетині ігрового й документального кіно. «Mock» — насміхатися, мок’юметрері — ніби документальна насмішка. Це історія про знімальну групу з трьох осіб, які знайшли серійного вбивцю і вирішили зняти про нього документальне кіно. Фільми знятий дуже реалістично. Коли це кіно з’явилося, з ним було пов’язано дуже багато містифікацій — людям було не зрозуміло, чи це вигадка, чи правда. У ньому присутні всі ознаки документального кіно — рухлива камера, швидке пристосування до ситуації.
Наступний фільм — «Відьма з Блера» (1999, реж. Деніел Майрік та Едуардо Санчез). Навколо цього фільму була побудована ціла легенда. Були створені газети, спеціальні архіви, які містили інформацію про героїв фільму, які нібито загубились у лісах Блер. Це фільм з ряду found footage — знайдених плівок, які просто без монтажу показують такими, якими вони є. У фільмі немає страшних спецефектів, він просто нагнітає атмосферу за рахунок використання ручної камери, а людя, які самі себе знімають, дуже сильно налякані. Після цього фільму розпочалася «золота доба» псевдодокументальних хорорів — саме через те, що в їхню нібито документальність ми більше повірили. Фільмам жахів цей стиль дуже пасує.
Ще один фільм — «Вихід через сувенірну крамничку» Бенксі. Це також фільм-містифікація, подивившись його, я абсолютно повірила, що це правда, що справді була така людина, яка знімала своє життя, а потім стала знаменитою і зробила свою власну виставку. Потім я прочитала, що цей фільм — вигадка режисера, але він містить багато документальних речей, наприклад, справжні інтерв’ю з художниками стріт-арту. Але головний герой фільму все ж вигаданий.
Фільм «Комбінат “Надєжда”» — перша ігрова повнометражна робота російської документалістки Наталії Мєщанінової. Коли я побувала на монтажі цього фільму, я зрозуміла, що давно не бачила кіно, яке настільки схоже на реальність. У цій стрічці був сценарій, сюжет, актори, типажі — тобто вона повністю ігрова, але знята в стилістиці документальної. Дія відбувається в закритому російському стратегічному місті Норильськ, у якому є кілька дуже потужних хімічних заводів. Воно знаходиться за полярним колом, звідти можна вилетіти тільки літаком. Це історія про дівчину, хлопець якої їде з Норильська, і її мрія — вибратись звідти також.
Особливість сценарію фільму в тому, що в ньому не було прописано жодних реплік, був лише заданий напрям розмов. Знімалося все дублями. Була якась тема, на яку актори точно мають поговорити, але також вони говорять і про все інше, про що люди розмовляють у різних ситуаціях. Режисерка дивиться дубль і каже: «Це добре, а оцього не кажи». Весь час дубль грається від початку до кінця, оператор знімає його в різних ракурсах, так, ніби він знімає документальне кіно — куди цікаво дивитися, туди й дивиться. І так зрештою вони отримують чистий дубль, у якому режисерці найбільше подобається хід розмови героїв. Монтувався фільм також у документальній стилістиці: був набір сцен, які на монтажі могли переставляти інакше, ніж це було в сценарії.
У таких фільмах у головних ролях грають актори, а в другорядних задіяні типажі.
Типаж — це коли ти приїжджаєш у якусь місцевість, де зніматимеш фільм, і прямо на місцевості шукаєш персонажів.
Типажі — це люди, які будуть говорити своїм текстом. Якщо тобі потрібна історія двірника Жені, то ти знаходиш двірника Васю і кажеш: «Хочеш грати у фільмі?». Він буде рухатися в заданому напрямку, але також і говоритиме від себе, адже двірник Вася, граючи двірника Женю, лишається тим же двірником. Коли люди говорять текст від себе, тоді він найбільш справжній. Або коли вони говорять не завченим текстом, а своїми словами.
Велика помилка українського кіно в тому, що в ньому використовують написаний текст, який герої «чеканять» по-написаному. Це часто від того, що актор поганий, він не може текст до себе пристосувати. Актори ніби мають свій текст перепрожити, навіть переписати під себе — не текстуально, а емоційно. У нас цей момент завжди пропускається, актори говорять нав’язаною мовою. Якщо герой говорить суржиком — хай говорить, але якщо в нього гарна українська, чому ти змушуєш його говорити суржиком? Тому треба або використовувати те, що людині насправді близьке, або шукати таку людину, якій буде близьким те, що потрібно тобі.
Невміло створений світ в ігровому кіно ніби витягує з тебе енергію, бо ти витрачаєш дуже багато сил, щоб змусити себе в нього повірити.
У документально кіно, навіть поганому, все ж є правда, реальність. Тому навіть погане документальне кіно дивитись корисніше.
«Вічне сяйво чистого розуму» Мішеля Ґондрі — приклад фільму, в якому світ, придуманий автором, дуже класно зіграний, тому ми в нього віримо. Сценарист фільму Чарлі Кауфман плете історію, створює дуже цікавий сценарій. А режисер Ґондрі на цей сценарій нанизує деталі справжнього життя. У цьому фільмі дуже багато побутових деталей, які знайомі всім закоханим, людям, які живуть в одній квартирі, якісь речі з дитинства. Вони дуже реалістичні.
Цей фільм — приклад того шляху, про який ми раніше говорили — побудова нереального світу, який знятий так, що ти в нього віриш. Він зроблений за голлівудською касовою моделлю — це мелодрама з відомими акторами, але якби Ґондрі зняв у цьому фільмі не Джима Керрі й Кейт Вінслет, а не знайомих нам акторів, фільм би не став від того гіршим, просто менш касовим.
Підготували Маргарита Димитрова та Володимир Сухий
Фото Ляни Труш
