Відома російська критикиня, програмний директор російського фестивалю «Артдокфест» Вікторія Бєлопольська цього року працює в журі конкурсу DOCU/КОРОТКО на фестивалі Docudays UA.

Ми попросили Вікторію розповісти про особливості роботи кінокритика, специфіку відбору фільмів на документальні кінофоруми, про фільми, які вона представить на Docudays UA, а також про те, чого вона очікує від роботи на фестивалі.

Покази програми ARTDOCFEST ПРЕЗЕНТУЄ відбудуться в Синій залі Будинку кіно: «Виховання Ульяни» – 24 березня, 21:00; «Іграшки» – 25 березня, 21:30; «Танцюрист» – 26 березя, 21:00.

Вікторіє, ви давно займаєтесь неігровим кіно. Хотілося б дізнатися – чи гіркий хліб документального кінокритика?

Кінокритика в сучасних умовах передбачає також і фестивальне програмування. Якщо говорити про кінокритику у письмових формах, то вона, звісно, не може бути професійним заняттям. У поєднанні з фестивальним програмуванням це вже значно ближче до професійного заняття, що приносить якісь гроші. Не можу сказати, що я бідую більше, ніж люди, які займаються ігровим кіно. Але абсолютно всі кінокритики, принаймні в російських умовах, живуть виключно за рахунок ігрового кіно. Я, наприклад, працюю у глянцевому журналі, де веду всі кінотеми. Документалістика – завжди на берегах основних занять.

А в чому більше задоволення – у кінокритиці чи складанні фестивальних програм? Адже останнє – це в певному сенсі ще й влада.

Я б так не сказала. Зараз усе більш-менш якісне документальне кіно розглядає фестивалі як альтернативний прокат, що закономірно. Якщо хочеш скласти тематичну чи ретроспективну програму, завжди постає питання про так звані screen fees, відрахування за показ, тож наша влада зводиться до влади над фестивальною касою – якою мірою ми можемо нею розпоряджатися. Якщо ж говорити про російське кіно, то тут вибір невеликий. Звичайно, хтось, особливо у Фейсбуці,  може образитися за принципи відбору, але взагалі перелік фільмів, які хочеться показати, такий невеликий, що тут наша влада над розумом співгромадян дуже сумнівна.

У чому взагалі специфіка роботи фестивального відбірника?

Я працюю на двох неігрових фестивалях: «Флаертіана» в Пермі та «Артдокфест» у Москві. Перший – міжнародний документальний, єдиний у Росії, без федерального фінансування – лише на місцеві, пермські гроші. На «Артдокфесті» я програмний директор – це фестиваль російськомовних робіт, де коло фільмів від початку звужене регламентом. У випадку з «Флаертіаною», як не смішно, найскладніше – це одержання фільмів. Цей фестиваль не має великих амбіцій, окрім однієї: показувати найкраще в сезоні документальне кіно місцевому глядачеві. І ось на це найкраще кіно потрібно багато грошей, аби платити відрахування за показ. Адже цей фестиваль проходить у країні, де немає документальної індустрії, де немає шансів на те, що фільм куплять два телеканали, що потім у нього буде невеликий кінотеатральний прокат та ще й покази в десятку університетів. Тобто «світитися» на «Флаертіані» немає жодного сенсу, тому й постає питання про ці виплати за право показу. Так що найважче – одержання фільмів. А їх пошук – не проблема.

А от на «Артдокфесті», навпаки, головне – знайти фільм. Російськомовні фільми знімаються у всьому світі, іноді найнесподіванішим чином. Наприклад, я у вас хочу показати фільм про бального танцівника – це знята данцями стрічка , в якій розповідається про російського чоловіка, що живе за кордоном і до Росії не має жодного стосунку. Але про цей фільм ще треба було дізнатися, і для цього знадобилося опрацювати  фестивальні каталоги багатьох країн. В Аргентині якийсь угорець на стажуванні зняв фільм про російських старовірів – але ж і про це ще треба було довідатися! Так що у випадку з «Артдокфестом» це не лише прочісування каталогів, але й сканування баз усіляких кіноінститутів.

Якщо ж говорити про загальні ідейні складнощі, то, звичайно, треба знаходити фільми, цікаві глядачеві. На мій погляд, основна проблема Московського фестивалю у тому, що там показують те, що взагалі не зачіпає глядача. Мені здається, що найважливіше – це розуміти свою аудиторію. На «Флаертіану» цього року було продано дуже багато квитків, фестиваль мав шалений успіх, нарешті прозвучав у місті. Просунута пермська людина дуже відрізняється від москвича. І знайти фільми, що будуть сприйняті глядачем, – це найголовніше.

Давайте тепер перейдемо до Києва. Розкажіть трохи про фільми, які ви представите на Docudays UA.

Моя ідея в тому, щоби представити види мов, якими говорить документальне кіно. Фільм «Танцюрист» знятий протягом великого життєвого етапу героя, але структурований як ігрове кіно. Це цілком закінчена історія. З іншого боку, є «Виховання Ульяни», зняте прямим включенням у ситуацію: режисер просто занурився у життя маленької дівчинки і робить репортаж із її життя. Тобто у першому випадку присутня не лише структура оповіді ігрового кіно, але й відповідний масштаб, голлівудська зображальність. А історія про Ульяну – дуже камерна. І ще – литовський фільм «Іграшки», з моєї точки зору, – класика документалістики, коли реальність складена режисером у сплетений із фізичної реальності, цілком завершений художній образ.

Ви також будете членом журі. Скажіть, чого ви загалом очікуєте від вашого перебування в Києві?

Дуже хочу подивитися на вашу публіку. Останні історичні події показали нам, що український народ відрізняється від російського приблизно так само, як, наприклад, шведи від індіанців кечуа. Мені хочеться побачити, як ваша публіка буде дивитися фільми, що зацікавить їй сподобається, а що ні, чого вона чекає від документального кіно. Українці демонструють абсолютно інший рівень громадянської зрілості та відповідальності, ніж росіяни. Тому мені цікаво, як це втілюється у їхній глядацькій якості.

Дмитро Десятерик, «День» – спеціально для Docudays UA