Минулого року фільм «Євромайдан. Чорновий монтаж» об’їхав понад десять країн. Це не рахуючи батьківщини, де у рамках Мандрівного фестивалю стрічку було показано у більшості українських регіонів. Щоб відповісти на запитання глядачів після показів і взяти участь у численних дискусіях щодо подій останнього року в Україні, режисери й продюсери супроводжували проект майже всюди. Переважно це були зустрічі на поважних кінофестивалях та під час мистецьких подій. Але найекзотичнішим місцем, де була показана хроніка української революції, став Форт Вільям - столиця шотландського Гайленду, яку населяє менше 10 тисяч мешканців.
Про стриманих шотландців, всеосяжність російської пропаганди та важливість діалогу розповідає продюсер Юля Сердюкова.
Десь посеред осені в мою папку Others у Facebook прилетів несподіваний лист від незнайомої дівчини, який починався так: «Здравствуйте, Юля! Вы меня не знаете. Меня зовут Марина. Я из Киева. Живу в Шотландии, Хайленд». Здається, в цей момент моє серце пропустило кілька ударів. Саме це місце здавалось мені наймагічнішим куточком земної кулі ще з дитинства – відтоді, коли я ретельно виписувала шотландські прислів’я до свого дитячого щоденника, і до сьогодні, коли острівний скотч ввижається мені найсмачнішою «їжею».
Марина описувала свої марні намагання достукатись до когось із продюсерів українських документальних стрічок про Майдан, аж допоки вона не знайшла мене. Потребу показати фільм у Форті Вільям вона сформулювала вичерпно: «Здесь "Раша Тудей" свою задачу выполнила четко. Поэтому именно тут хочется показать что-то об Украине!». Як з’ясувалося далі, дівчина була свідком трагічних подій у Києві: «Я точно так же, как и вы стояла на Майдане. Я медсестра бригады скорой помощи в далеком прошлом. Но на 3-м этаже в Доме профсоюзов пришлось все вспоминать заново. Сейчас чем могу помогаю отсюда украинским солдатам».
Швидко отримавши згоду на показ «Євромайдану...», Марина взялася шукати приміщення. З її слів знаю, що це було непросто. Надзвичайно стримані шотландці, які до того ж більшість інформації про Україну дістають із сумнозвісного російського телеканалу, спочатку не дуже сприяли показу стрічки на політичну тематику. Серед відмов були й такі формулювання: «Минулого вечора старійшини розглянули ваш запит, однак, на жаль, вони прийняли рішення не задовольняти його». Старійшини гайлендського прицерковного клубу – це вам не фестивальні селектори: сказали як відрізали.
Але завдяки невтомному ентузіазму Марини місце все ж таки знайшлось. Першим відгукнувся готель «Alexandra», у розпорядженні якого є невеличка затишна зала для проведення конференцій, а згодом за ним, не без певних зусиль і політично-бюрократичних танців із бубнами, підключився і місцевий коледж. Окрім того, Марина запросила мене приїхати на покази, гостинно запропонувавши відвезти за сто миль від аеропорту міста Глазго до Форта Вільям, поселити разом із собою, нагодувати і показати Гайленд. Дійсно, ніколи не знаєш, в який момент і яким дивовижним чином здійсниться твоя дитяча мрія.
І ось 15 грудня я стою на березі Атлантичного океану навпроти острова Скай, де роблять мій улюблений скотч. Підставивши обличчя теплому дощу з присмаком Гольфстріму, дивлюсь на прадавні гори в контровому світлі вечірнього сонця і думаю про те, як одна маленька Земля може витримувати на собі стільки всього: тишу і спокій заходу сонця на безлюдному березі океану, тоді як за чотири тисячі кілометрів звідси мої співвітчизники гинуть на війні. І тут же сама собі відповідаю: з того самого страшного світанку 19 лютого 2014 року в Києві, спостерігаючи, як під Будинком профспілок жінка пригощає геть виснажених хлопців мандаринкою, я зрозуміла, що все це може співіснувати одночасно на одному й тому самому місці.
Покази в Шотландії пройшли напрочуд добре. У залі в основному були літні люди, у яких цікавість до того, що відбувається в світі, відкрилась у режимі другого дихання. Після титрів довго мовчали, але коли починали говорити, питання сипалися одне за одним. Цікавилися, якою була температура повітря в Києві минулою зимою, хто приносив на Майдан стільки їжі, навіщо українці стріляли в українців і чому Янукович не використав проти людей регулярну армію. Ми з Мариною, як могли, відповідали, згадуючи власні переживання і часом розповідаючи втричі більше, аніж було запитано. Наприкінці кожної розмови «байдужі», як здавалось раніше, шотландці, кидали у невеличку скриньку для пожертв чудернацькі шотландські гроші, які я потім за допомогою друзів міняла в Лондоні на папірці із зображенням королеви, а вже ті в свою чергу – в Києві на гривні, щоб перерахувати зібрані кошти на лікування поранених військових.
З відгуків глядачів найбільше запам’яталась охайна сива жіночка з йогівським килимком на плечі, яку ми зустріли наступного дня в центрі містечка. Вона ще раз щиро подякувала за фільм і сказала, що потому дзвонила сину до Лондона і довго розповідала йому про хоробрих українців. Попрощавшись із нею, ми забігли на другий поверх автобуса, я притулилась чолом до вікна з видом на Бен Невіс і подумала, що, можливо, я, як один із ланцюжків у цьому процесі, не така вже й безпорадна й непотрібна, як часом мені нашіптує відчай. Врешті, як то кажуть, з миру по нитці. Чи то пак – «лента за лентою»*.
Юлія Сердюкова, продюсер, координатор DOCU/КЛАС та фестивальних фотовиставок
P.S. Низький уклін і щира подяка за організацію показу Марині Авдєєвій та всім мешканцям Форта Вільям, хто їй у цьому допомагав.
«Лента за лентою...»* - одна з найпопулярніших повстанських пісень. З нею на устах йшли до бою відділи УПА, її співали у часи національного відродження наприкінці 1980-х років, Помаранчевої революції та під час нещодавніх подій на Майдані. Сьогодні вона найбільш відома у виконанні Тараса Чубая та Скрябіна. Автор слів – Микола Сорокаліта (1907 – 1995), родом із села Вибранівки Жидачівського району Львівської області.