Вже традиційно наприкінці листопада команда Docudays UA відвідує головний європейський фестиваль документального кіно IDFA. Цього року, окрім пошуку найкращих неігрових стрічок для березневої події у Києві, докудейсівці осягнули амстердамський кінофорум з різних боків. Прес-секретар Олеся Мигаль вивчала, як працює один із найдавніших кіноярмарків і шукала продюсерів українських телеканалів. Продюсер та куратор майстерні DOCU/КЛАС Юлія Сердюкова відправляла у велике плавання українське кіно «Євромайдан. Чорновий монтаж», а піар-директор Дар’я Аверченко шукала натхнення у молодому і перспективному жанрі крос-медіа.
Детальніше читайте у їхніх розповідях і пам’ятайте: такої екскурсії фабрикою документального кіно ви не прочитаєте в жодному вітчизняному виданні.
Олеся Мигаль, прес-секретар Docudays UA
На фестивальних вечірках Міжнародного фестивалю документального кіно в Амстердамі – не протиснутись від натовпу гостей. У вщерть заповнених залах просторого ресторану De Jaren знайомляться кіношники з усього світу, аби повезти додому з Амстердама, крім традиційних цибулин тюльпанів, світові хіти документального кіно.
Ще більші натовпи – у фестивальних кінозалах. Цьогоріч організатори IDFA хваляться 250 тисячами розкуплених квитків. Вражає, що документальне кіно голландців цікавить на рівні з ігровим. Але це лише видима половина амстердамського кінофестивалю – зізнається Марійке Раві з відділу «Першої допомоги» IDFA. Її робота – цілий день давати відповідь на будь-яке питання про фестиваль. Марійке співчутливо розпитує про ситуацію в Україну, і терпляче розповідає про те, як працює IDFA. Я ж дивуюсь, що головними партнерами фестивалю є національна газета та канал громадського мовлення Нідерландів, і вони не просто висвітлюють події фестивалю, а нарівні з бізнесом підтримують його фінансово. Ситуація поки що нечувана для нашого ринку.
Марійке називає IDFA справжнім кіноярмарком, на якому продають і купують кіно, визначають, що дивитимуться у кіно- і телепрокаті мільйони глядачів по всьому світу. Але не в Україні. У каталозі з переліком гостей фестивалю я намагаюсь знайти ще когось з України, окрім колег із нашого Docudays UA. Але у трьохтисячному списку немає жодного продюсера вітчизняних національних телеканалів. А отже, як і раніше, на наших телеекранах не з’явиться унікальних документальних фільмів, за якими полюють продюсери з усього світу тут, на найбільшому документальному кінофестивалі.
У традиційні пояснення «немає попиту», «нерейтинговий продукт» більше не вірю. На останньому Docudays UA у Києві натовпи відвідувачів були не меншим, аніж у амстердамських кінозалах. Наш глядач вже давно доріс до якісного документального кіно. Але чи готові до цього вітчизняні телеканали? Чи зможуть вони не лише на словах відмовитись від закадрового сміху серіалів та агітконтенту сусідів?
Сподіваюсь, мода відвідувати знакові події кіноринку прийде і на наші телеканали. Хочеться, щоб наступного року в коридорах IDFA можна було зустріти продюсерів українських телеканалів, а самі ЗМІ, разом з великим успішним бізнесом, підтримували масштабні культурні події. Адже хто, як не телеканали, мають бути зацікавленими у хороших кіноапетитах вітчизняного глядача?
Юлія Сердюкова, продюсер та куратор майстерні DOCU/КЛАС
Окрім показу в позаконкурсній програмі фестивальних хітів Best of Fests, «Євромайдан. Чорновий монтаж» також був представлений на чи не найбільшому в світі ринку документального кіно Docs for Sales, який проходить у рамках IDFA з 1996 року. Щороку більше 250 телевізійнийх баєрів, агентів із продажу, дистриб'юторів та фестивальних програмерів з'їжджаються до Амстердама, щоб подивитися збірку найновіших і найкращих документальних стрічок на міжнародному ринку. А сотні продюсерів і режисерів атакують їх у спробах дізнатися, чому саме їхній фільм – найкращий. Цього року серед них вперше опинилась і я.
Docs for Sale розміщується у кількасотрічному будинку на березі одного з центральних каналів міста. Цей будинок ще з позаминулого століття належав спільноті «Мистецтво і дружба» та досі носить її назву – Arti et Amicitiae. Назва для місця проведення кіноринку символічна, бо що як не дружба (у певному сенсі) є метою подібного заходу. Головна кімната кіноринку доступна лише для потенційних покупців – кілька десятків комп’ютерів, відділених один від одного ширмами, є своєрідними порталами до світу документального кіно. Зала напроти – щільно обклеєна постерами фільмів, немов шпалерами – відкрита для всіх учасників ринку і слугує для зустрічей і щоденних вечірних коктейлів. У цей час приміщення нагадує банку із сардинами, кожна з яких тримає в руці склянку відмінного голландського пива. За традицією, кінематографісти самі повинні чіпляти свої плакати до стін, а тому в переговорній кімнаті часто можна побачити таку картину: під глухий гуркіт ділових і не дуже бесід якась худенька продюсерка пробирається крізь лабіринт колег і розкиданих по підлозі рекламних листівок, тягнучи на плечах важку чотириметрову драбину. Проте, мушу зізнатись, вид згори того вартий.
Проте більшість угод укладається поверхом нижче, у просторій і затишній кав’ярні, яка своїми меблями з темного дерева і тьмяним світлом нагадує обідній зал піратського корабля. Той, хто переступив поріг кав’ярні Arti et Amicitiae уперше, не може не розгубитися серед сотні людей, які ведуть жваві бесіди з виразом облич стовідсоткових професіоналів. Я стою посеред цього натовпу, відчайдушно намагаючись знайти хоч одне знайоме обличчя, а в голові лунають слова колег про те, що вони недолюблюють IDFA саме через те, що тут забагато «бізнесу» – продюсери шукають гроші на майбутні фільми та намагаються продати вже закінчені, а фестивальні та телевізійні менеджери шукають, чим заповнити ефір, і на якийсь час здається, що всі забули про мистецтво. Але раптом згадую фразу одного бельгійського дистриб’ютора документального кіно, на лекції якого я побувала кілька тижнів тому на іншому фестивалі. Він сказав приблизно так: «Кінематографісти сприймають нас як акул бізнесу, як ворогів, які хочуть на них нажитись. Але їм не спадає на думку, що якби ми прагнули грошей, то продавали б щось інше, принаймні інше кіно – більш комерційно спрямоване. Правда в тому, що ми з вами по один бік барикади. Ми тут тому, що теж любимо документальне кіно». У цю мить я дивлюсь навкруги і бачу обличчя не бізнесменів, а відчайдушних романтиків і авантюристів, які присвячують своє життя документальному кіно, у світі якого пошук коштів більше нагадує уроки магії в Гоґвордсі, а слово «прибуток» – Того-чиє-ім’я-не-можна-називати і кого більшість ніколи не бачила. А ще я думаю про те, що ми робили «Євромайдан...», аби розповісти про свою країну якомога більшій кількості людей, і всі ці пірати і маги, що граються в бізнесменів, можуть мені в цьому допомогти. Розгубленість змінюється на веселу рішучість, і я роблю свій перший крок. Спочатку – в напрямку барної стійки, за своєю першою чарівною поличкою з присмаком міцної чорної кави.
Дар’я Аверченко, піар-директор Docudays UA
Останні кілька років на всіх документальних кінофестивалях жваво обговорюють загибель документального кінo як жанру. Як не дивно, але кіно занепадає силами системи, яка з нього живе. На всіх великих документальних кінофестивалях проходять пітчинги, де зустрічаються кінематографісти з ідеями й комісійні редактори телеканалів з грошима. Останнім часом бюджети стали скорочуватися, а комісійні редактори - боятися звільнення, а тому зустрічі митців і представників індустрії перетворилися на двобій, де переможені документалісти мусять за гроші телеканалів видавати форматні фільми. Втратився ризик, експеримент, здавалося, саме життя. І справи були б геть сумними, якби не молодий і вільний жанр крос-медіа, що набуває популярності в останні роки, поки стара система повільно пливе річкою Лета.
IDFA вже не перший рік проводить конференцію з цифрової й інтерактивної оповідки (в оригіналі це звучить як digital storytelling). А ще на фестивалі існує окремий конкурс крос-медій, що зветься DocLab, і судить його окреме журі. У середньому до конкурсу потрапляють 15 крос-медійних проектів. Усі конкурсанти зібрані у невеличкому виставковому залі, на айпадах та аймаках. Тут радісно сховатися від галасу й ділових балачок з айпадом в руках і згадати ті дні юності, коли у тебе був улюбений блокнот, у який ти підклеював квитки на виставку до музею, виписував цитати з улюблених книжок, смс-ки романтичного характеру й замальовував портрети друзів. Крос-медіа для мене той самий вид творчості, коли ти не визначився з творчим напрямком свого життя, але тобі є що розповісти світу. Тому в хід йде все: знайдений на горищі нотатник, старі фотокартки, короткі відео, зняті на батьківську камеру або твій телефон...
Цьогоріч моєю улюбленою крос-медією стали «Бермудські плівки», історія про мандрівку Джона Леннона крізь шторм на вітрильнику до Бермудських островів і створення альбому Double Fantasy. Всі цікаві запрошуються до творчої подорожі рок-музиканта, посвячуються у стосунки на відстані з його дружиною Йоко Оно. Можна керувати вітрильником, перетинаючи океан, слухати анекдоти про подорож, відвідати дискотеку на Бермудах, що надихнула Джона на нову пісню, тинятися острівним ботанічним садом і слухати демо майбутнього альбому. Після вакацій на Бермудах лишаються плівки із записом процесу створення пісень легендарним Ленноном, він просить передати їх своєму продюсеру, наголошуючи, що це виключно для його вух. Однак сорок років потому ці плівки постають на широкий загал громадськості, у розділі «Власне плівки» крос-медії про Леннона на Бермудах. Уся історія передана малюнком, подекуди його можна перемішувати пальцем, перетворюючи на пісок спогадів, що пересипається у нових героїв історії... І все ж таки переказати крос-медію – справа невдячна, а тому всім пропоную зайти на сайт Амстердамського кінофестивалю, переглянути всі п’ятнадцять інтерактивних оповідок й обрати улюблену.
