Оксана Карпович, координатор фестивальних майстер-класів DOCU/КЛАС та віднедавна мешканка Монреалю, відвідала Канадський міжнародний фестиваль документального кіно Hot Docs, що цього року проходив з 25 квітня до 5 травня у Торонто. У своєму листі вона розповідає про враження від фестивалю, канадську філософію життя та фільм українського режисера Юри Речинського «Хворісукалюди», що був відібраний до конкурсу Hot Docs.
Їхати у Торонто з Монреалю весь світловий день, у чужій країні, у чуже місто. І хоч у Канаді я вже більше місяця, моє тіло не оволоділо повністю новими рухами, мої вуха ще не вловлюють усі мовні сигнали, а очі раз по раз шукають щось близьке і знайоме. Напевно, саме вони і вели мене у Торонто, а я, не пручаючись, слідувала.
На щастя, у місті всього лише дві лінії метро, це дозволило легко пересуватись поміж тринадцятьма локаціями найбільшого північноамериканського фестивалю документального кіно Hot Docs. Фестиваль зустрів мене тепло і нагородив несподіваним ім’ям – на Hot Docs я не просто глядач, я – decision maker. Зізнаюсь, не одного гостя фестивалю поєднання мого сімнадцятирічного вигляду і такого ділового бейджу дивувало, але поки хтось там собі розмірковував, я, як і годиться будь-якому decision maker – приймала рішення.
За 20 років свого існування Hot Docs розрісся з «камерної» (канадськими мірками, звісно) події, що демонструвала 21 фільм для доволі невеликої кількості глядачів (у 1999 році аудиторія фестивалю – 7 тис. осіб) до справжнього документального циклопа, що розрісся на весь центр Торонто і проковтнув цього року 180 тис. глядачів. У його господарстві – більше десятка кінозалів, цілий палац для реєстрації гостей, окремі локації для проведення форумів, конференцій і вечірок. Більше того, минулого року Hot Docs відкрив наразі єдиний у світі кінотеатр, що фокусується тільки на документальному кіно – Bloor Hot Docs Cinema. У програмі цьогорічного фесту – 204 фільми, майже кожен з них показувався тричі. Hot Docs, як і все у Канаді – автомобілі, дороги, будівлі, люди і їхня ранкова чашка кави, не кажучи вже про площу країни – тяжіє до гігантизму. Розмір життя канадців – ХХL.
Канада – «вільна країна вільних людей», але тутешня свобода – чітко окреслена, вилита у спеціальній формі й випечена за особливими хитрими технологіями. Публічного простору тут достатньо для всіх, однак, це простір огороджений стрічками, маркований всілякими обмежувальними знаками і вказівниками руху. Дуже зворушливим є те, як канадці люблять черги – вони стають у колони при першій ліпшій можливості, навіть коли їх тільки двоє. Виструнчені черги до каси в супермаркеті, черги на автобус, на вхід у вагони метро, черги на черги. Публічний простір тут ніколи не лишає місця для фантазії. Моє особисте поле, за допомогою якого я взаємодію в українському соціумі, – це уявна гелева подушка, що захищає мене з усіх боків, але при легкому натисканні здатна швидко змінювати свою форму, може ставати тонкою, як плівка, може бути товстою і масивною. У Канаді особисте поле – це залізний куб. Він не гнеться, не пробивається, не тане і не грубшає. З одного боку, я завжди знаю, що цей куб нікуди від мене не дінеться, з іншого боку, я обмежена його кутами, гранями, не стільки навіть розміром, скільки заданою формою. Ніхто не знає, що діється у моєму кубі, проте, я також і гадки не маю, як живуть інші. Публічний кубічний простір – це часто не простір політкоректності, а простір байдужості. Він позбавлений однаково як антипатії, так і симпатії.
Перебуваючи на Hot Docs мені хотілось вирватись за залізні межі власного світу, бути гнучкою і взаємодіяти з так само гнучкими людьми – вернутись додому. Мені здавалось, що фестивальна атмосфера саме для цього і створена. Але я не знаходила свого дому ніде, окрім кінозалу, глядацького крісла і документального кіно. Там, на екрані, люди знімали свою вуаль, і я бачила їхні обличчя без рум’ян і прикрас. Якщо не брати до уваги канадські і американські фільми з балакучими експертами на сірому тлі, то, так, я почувалась у своїй тарілці. Власне, цим документальне кіно і дивує: воно виводить мене на щиру розмову з іншими, у будь-якій країні, з будь-якими умовами соціальної взаємодії. Документалістика буває дуже різною, однак, найголовніша її риса – це справжність. Документальне кіно – гуманне, максимально наближуючись до реально існуючих людей і обставин, до реальних ситуацій реального життя, воно залишається кіно, а не життям. Убиваючи, воно не вбиває.
У вечір прем’єрного показу стрічки «Хворісукалюди» («Sickfuckpeople», 2012) українського режисера Юри Речинського (на фото) у Торонто йшов дощ. Я їхала в кінотеатр, як на прийом до психоаналітика. Передчувала, що це не я буду дивитись фільм, а фільм буде дивитись мене: знімати з мене покрови і ворушити розпеченим залізом моє несвідоме. У час, коли Юра робив своє кіно в Одесі, його особиста історія була, м’яко кажучи, складною. «Це був час, коли я збагнув, що зовсім не знаю цей світ, зовсім не знаю людей. Я переживав величезну грубість, ненависть, інші не розуміли і граму того, що я відчував, і з якими проблемами я і мої родичі зіштовхнулись. Я розумів, що я більше не можу лишатись тут, що я повинен вирити підземний хід так глибоко, як тільки можу. І підвали з цими людьми, яких ви побачили у фільмі, – це найглибше місце, яке я знайшов на землі» – такою була післямова режисера. Кіно про дегенеративних наркозалежних підлітків на шляху їхнього дорослішання не може бути легким. І Юрі вдалося дати глядачеві саме таку дозу правди, яку його кров здатна всмоктати. «Хворісукалюди» – одна з найважчих і найпрекрасніших годин, що я пережила на Hot Docs.
Тиждень у Торонто – це додаткова валіза досвіду, яку я тепер возитиму скрізь за собою. Це споглядання за великим сірим містом, фланерські поневіряння, креветки у чайна-таун, це сотні пафосних кінопродюсерів і десятки побачених фільмів. Дивно, але чим важчим стає мій багаж, тим цікавіше жити. І тим швидше я приходжу до думки, що мій дім – у мені, і немає значення, де я.
Оксана Карпович
