Ретроспектива, частина друга: 26 березня, Будинок кіно, Синя зала, 16:30.

Друга часна інтерв'ю з видатним литовським режисером, членом журі DOCU/ЖИТТЯ.

Старість, сліпота чи інвалідність – це не дефекти. Я часто собі думаю, що це навіть такий дар. Так, вони не мають очей, але вони бачать і відчувають, сприймають життя якимись іншими каналами, часом навіть більш чуйно і цікаво, аніж ми, своїми очима. Старість узагалі цікава. Вона ж насправді звільняє від тіла. Пиха, гордість, пристрасті прив’язують нас до землі, а в старості це все щезає, натомість приходять якісь інші речі. Я ніколи не дивився на старість чи сліпоту як на щось негативне. Навпаки, думав, що такі люди знаходять те унікальне, яке ми своїми здоровими тілами знайти не здатні.

І погані, й хороші люди – занадто пласкі. Цікаві ті персонажі, котрі містять у собі все, зламані люди, які чогось у цьому житті не знаходять. Кожен мій герой, так би мовити, надламаний. Я не показую історії успішних людей або негідників. Нехай вони собі живуть, я не бажаю їх викривати чи занурюватись у їхнє життя. А ось люди, обпалені життям, ті, які багато перетерпіли, але не стали злими – ось вони цікаві. У Раміна взагалі дуже драматична історія, настільки драматична, що в нього все волосся випало через нервовий зрив. Або ж «Політ над голубими полями» – фільм про людину, яка втратила свого сина і все життя не може з цим змиритись. Або «Одна» – фільм про шестирічну дівчинку, яка половину свого маленького життя не бачила мами. Всі мої персонажі щось пережили, і цим вони цікаві.

Мої фільми можна склеїти в одну довгу кінострічку, адже людське життя – це теж один великий ланцюжок. Ми ідемо якоюсь цілісною дорогою, не перестрибуємо через етапи. І все що ми робимо залежить від того, що ми робили до цього. Кіно розвивається разом із людиною і теми змінюються, і мова, однак, людина залишається тим єдиним зв’язком, що все поєднує. Я не можу зректись самого себе. Дивлюсь часом свої старі фільми і думаю, що сьогодні я би відреагував зовсім інакше. Ось цей кадр, та він же нудний! Однак цей кадр залишив той «я», а теперішній «я» думає інакше. Ми ж не ретушуємо свої фотографії в альбомі, залишаємо так, як є.

Я робив такий фільм, «Countdown», про людину, що все втратила і пішла в забуття. Йому, напевно, було дуже боляче почути і побачити те, що всі його забули, що він неначебто мертвий для всіх. Змиритись із цим дуже складно, а брехати я не міг. Та й кіно – це така справа, брехати тут недобре. Литовською мовою цей фільм називається «Людина, якої немає». Самому персонажу було боляче, він дуже жорстко сприйняв фільм. Але ж я не міг зробити про нього оду. Я намагався показати його так, як я його бачу. І намагався вирішити питання не про цю людину конкретно, а що таке забуття взагалі, що таке людське життя і яке воно. Коли ми ще живі, а про нас всі забули, ми все ще існуємо тоді чи ні?..

Мої фільми належать глядачам. І кожен із них дивиться їх по-своєму. Якби вони належали тільки мені, то я б нікому їх не показував, їздив би зі своїми фільмами і захищав кожну картину, виправляв би будь-яке неправильне трактування людьми моїх стрічок. Але все-таки кіно віддається глядачеві, і він має право робити з ним те, чого хоче і на що він готовий. Автор вмирає з останнім кадром своєї картини. Коли кіно на великому екрані, автора вже не існує. Він став одним із глядачів. І коли мене запитують: «А що ви хотіли сказати цим зображенням?», я завжди відповідаю запитанням: «А що ви в ньому розгледіли?». Ми багато говоримо про права і свободу художника, але мало говоримо про свободу глядачів сприймати мистецтво так, як вони хочуть.

Зображення завжди менш агресивні, аніж слова, зображення залишають більше свободи. Авжеж, слово можна інтерпретувати, але ці інтерпретації – вузькі. Коли ж я показую дерево, його можна пояснити як завгодно. Хтось думатиме, що це символ Литви, другий – людини, третій буде переконаний, що я говорю про природу. Якщо я показую зображення з башти церкви, як-от в «Антигравітації», багато хто подумає про те, наскільки ницою є людина, маленькою, як комашка. Але можна думати і про те, який прекрасний Божий світ, який він безмежний і вражаючий. Зображення залишає більше можливостей для інтерпретацій. В «Уку Укай» є такі кадри – прохід через шкіру людини, панорама шкіри. Для мене це було красиво. Я думав, яка прекрасна людина, її тіло, її заглибини. І водночас цю панораму побачив мій друг, якому вже близько сімдесяти років. Він сказав, що людина мерзенна і страшна з усім цим волоссям і зморшками. Лячно, коли тіло старіє. Однак саме це мені й подобається: одне зображення можна бачити по-різному. Слово вузьке в такому публіцистичному розумінні, поезія ж завжди залишає простір. Поетична мова і в літературі, і в кіно – це мова дихання.

Я ніколи не йшов до глядача зі злістю, ніколи не намагався когось ранити чи вбити, образити. Я йду з відкритою душею. Я знаю, що багато буде не прийнято, але тоді люди просто встануть і підуть з кінотеатру. Але хтось же і зрозуміє, знайде в моєму творі щось близьке. Це тішить мене.

Більшу відповідальність я відчуваю перед своїми персонажами, аніж перед глядачами. Спілкуюся з людьми, живу з ними, у багатьох випадках вони думають, що їхнє життя якось зміниться, але потім я іду далі й залишаю їх. Я бачу цю етичну проблему. Проте якби художники боялися ранити когось, вони б нічого не створювали. З персонажами завжди важче, адже ми втручаємось в їхнє життя. Я знаю, що Кшиштоф Кесльовський залишив документалістику саме тому. Він сказав, що не може знімати документальне кіно, бо його присутність змінює чиєсь життя. І він перейшов в ігрове кіно, хоча за великим рахунком воно теж змінює чиюсь долю.

Викладання – дуже чуйний процес. Можна ж людину не туди спрямувати чи чогось не відкрити. Я не вважаю себе видатним викладачем, я швидше просто ділюсь своїм досвідом і не намагаюсь зліпити зі своїх студентів якісь образи режисера чи ще когось. Я ділюсь тим, що я знайшов за ці 20 років свого творчого шляху, і я бачу в цьому сенс.

В оцінюванні фільмів для мене найголовніше – скільки в документальному кіно чистого кіно, чи живе саме мистецтво кінематографії, бо, як на мене, нині воно в небезпеці, адже вливається в телебачення, в медіа. Я постійно шукаю кіно в кіно і радію, коли знаходжу. Мені не подобається, коли документальне кіно стає схожим на журналістське розслідування. Кіно – це насамперед зображення. Розповідь повинна йти зображенням, а не словами чи потоком інформації. Мені подобаються різні теми і різні способи вести розмову, різні кінообрази, я дуже відкритий. Але я хочу, щоб кіно було схожим на кіно. Телебачення я можу дивитись по телевізору, а статті читати в газетах. Навіщо я сиджу в кінозалі, якщо там показують не кіно?

Люди здебільшого асоціюють документальне кіно з інформацією, з потоком інформації. Саме тому воно і надалі залишається фестивальним жанром. Їхній підхід хибний, через це документальне кіно не виправдовує їхніх надій. У цьому плані телебачення більш гнучке, набагато швидше. Документальне кіно незграбне, воно довго знімається, потім довго монтується, далі настає етап постпродукції. Якщо чекати від документалістики того ж, чого і від телебачення, то друге завжди матиме більший попит. Треба розуміти, що призначення документального кіно своєрідне, що воно ставить специфічні завдання – зрозуміти реальність, побачити її багатошаровість.

Я весь час намагаюсь втекти від Стоніса, кожну свою картину намагаюся зробити інакше. Якщо ви подивитесь мої фільми один за одним, то помітите ці спроби. Я багато експериментував, знімав кіно балакучих голів, і кіно без слів, і кіно з безліччю слів, і кіно архівне. Зараз працюю над історичним кіно. Та мої фільми однаково схожі на мене. Однаково в них залишаюсь я.

Розмову вела Оксана Карпович