«Ромська мрія» – це збірка з чотирьох короткометражних фільмів, у яких автори Роман Бондарчук і Дар’я Аверченко показують історії українських ромів, котрим вдалося вийти з таборів і досягти успіху – тобто здобути професію й отримати престижну роботу. Паралельно з показом фільмів (24 березня, 14:00, Будинок кіно, Синя зала) у галереї «Камера» відбудеться виставка фотографій, зроблених Романом Бондарчуком під час зйомок «Ромської мрії» (з 23 березня, 19:00). Зараз він працює над повнометражним документальним фільмом про культового поета та співака Ігоря Горіна – вихідця з Херсона, який нині «підкорює» Москву. Про роботу над цим проектом він розповість на майстер-класі в рамках фестивалю Docudays UA.
Як ви вийшли на успішних ромів?
Для нас великим відкриттям стало те, що вони є, та ще й у такій кількості. Так само, як і те, що їхні табори у Закарпатті в такому занедбаному стані.
Ми співпрацюємо з Міжнародним фондом «Відродження», який відкриває по всій Україні центри правової інформації та консультацій. Фонд почав шукати можливості створити такі центри в ромських таборах, тому що вони взагалі існують поза державою та її правовою системою. Хоча частина ромів має українські паспорти, багато хто з них не володіє ні українською, ні російською мовою, не вміє ані читати, ані писати.
Почалося з того, що ми приїхали в табір, стали розпитувати про успішних людей. Нам говорили: «Так, є у нас чоловік, який збирає більше за всіх металобрухту». Я кажу: «Ні, це не те, щоб великий успіх». – «Ну, ще є дуже сильний чоловік, він працює на базарі вантажником і теж непогано заробляє». – «А справжній успіх?» – «А! Ну, це має бути хтось, хто з табору вибрався».
Насправді ж вони нас бояться. Існує такий міф, що за межами табору на них чекає страшна небезпека від «білих людей» – себе вони називають «чорними». Тобто, якщо ми побоюємося циган, то нас вони бояться ще більше.
У вас був якийсь провідник у таборах, чи ви самотужки працювали?
У Закарпатті є так звані медіатори – люди, які працюють з ромами, знають їхню мову, допомагають їм з документами, вирішенням медичних проблем.
Ми були в таборі в Береговому, де місцеві жителі просто збудували величезну стіну, щоб відділити табір від села. Роми можуть на вході до табору попросити в тебе черевики, тому що їм вони потрібніші, а ти все одно звідси поїдеш. Тобто поводяться досить недружньо. І перше враження складається доволі шокуюче. Проте коли я запитав у медіатора, чому вона туди ходить, та відповіла, що серед цих людей набагато більше добрих і хороших, ніж серед її родичів.
Також ми шукали людей ромської національності, які отримували гранти на навчання. Так знайшли юриста Ренату, що виросла в таборі, але тепер живе в місті. За підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та мукачівського фонду «Розвиток» вона відкрила юридичну консультацію в хаті, де зростала сама, серед табору. Рената зараз допомагає людям оформити паспорти, в кого їх немає, вирішити проблеми з реєстрацією дитини – найпростіші юридичні речі.
Дуже дивно стає, коли бачиш людину п’ятдесяти років, яка прийшла оформляти паспорт і не знає ні власного прізвища, ні дня, ні року народження. Або юрист складає заяву, де в кінці треба написати «з моїх слів записано правильно» і поставити підпис. Так от, дехто з них не може навіть переписати з папірця точну копію цього речення. Юрист їм малює слова олівцем, а вони сидять і обводять ручкою.
Які головні перепони, що заважають ромам полишати табори, – психологічні чи й фізичні?
Безумовно, й психологічні, й фізичні, бо більшість ромів Закарпаття повністю залежні від кастової системи феодальних часів, яка досі збереглася в таборах.
Для мене відчуття табору – це стан якогось летаргічного сну. Це інший вимір, вони не мають планів на майбутнє, в нашому розумінні цього слова, у них немає уявлення, що вони робитимуть завтра або через місяць. Тому ми назвали проект «Ромська мрія» – бо тільки люди, які здобули освіту, хоч якось змогли відповісти на запитання про свої плани та мрії. Якою б не була халупа в таборі – в неї може не бути дверей, даху, може бути один матрац замість ліжка – але там обов’язково стоїть телевізор із супутниковою антеною. Так от, людина просто може лежати на цьому матраці, дивитися якесь індійське кіно, ні про що не думаючи, поки не захоче їсти. Коли захоче їсти, піде шукати металобрухт, або недоїдки, чи якоїсь роботи вантажником.
Це система – немає прикладів іншого способу життя. Як собі уявляють життя молоді люди? Є загальноприйнята думка, що отримувати виплату за народження дитини – це гарний спосіб заробити гроші. Жінки починають народжувати дітей – дуже рано і не завжди з усвідомленням значення материнства. Далі вони розуміють, що коли в тебе є десятеро дітей, виплати стають іще більшими. При цьому гроші часто витрачають зовсім не на потреби нащадків. Абсолютно примітивне сприйняття сьогоденної вигоди, без розуміння, що потім дітей треба буде якось утримувати й прилаштовувати в житті.
Яке прокатне майбутнє проекту?
Оскільки в Україні немає системи прокату документального кіно і немає слотів на телебаченні, я думаю, що найправильніший спосіб – це крос-платформені проекти. Тобто інтернет-платформа, що містила б не тільки відео, а й фото, можливо, якісь справи, що з ними найчастіше стикаються роми, аби можна було дослідити цю тему, зайшовши на один сайт. Також ми маємо намір робити пересувні покази в таборах. Плануємо випуск DVD, участь у фестивалях.
Наскільки я відчуваю тенденції, формат 70–80-хвилинного документального фільму в принципі витісняється коротшими роликами, тривалістю до 15 хвилин, які легко переглянути на YouTube навіть з мобільного телефона. Тим паче, що цими стрічками ми хотіли досягти певного просвітницького ефекту, тому цікаво буде подивитися, як спрацює такий експеримент.
Розмову вів Віктор Глонь
