Маріанна Каат: «Люди стали краще розуміти світ»

21 березня 2013

Про естонського режисера Маріанну Каат в Україні заговорили після торішнього скандалу на фестивалі Docudays UA: її фільм «Шахта № 8» про дитячу працю на нелегальних донбаських копанках було вилучено з конкурсної програми DOCU/ПРАВО на вимогу українського продюсера стрічки Олени Фетісової, мовляв, через «постановочність». Цього року Маріанна Каат візьме участь у нашому фестивалі як член журі та проведе майстер-клас про пошуки фінансування для східноєвропейських документалістів.

 

Маріанно, ви займаєтесь не лише режисурою, а й продюсуєте фільми. Над чим працюєте зараз?


Цього року я розпочинаю виробництво нового документального фільму про естонських дисидентів 70–80-х років. До речі, один із героїв, на жаль, уже покійних, – українець Артем Юшкевич, який на той час жив у Таллінні.

 

Розкажіть, будь ласка, про механізми пошуку фінансування фільмів у Європі, в тому числі й у рамках копродукції.


Тут можливі два варіанти. Перший – за допомогою великого європейського фонду «Медіа», куди можна подавати заявки на розвиток і виробництво проекту. Але там дуже жорсткі умови: приміром, проект повинен мати потенціал для дистрибуції в Європі, що треба підтвердити листами від потенційних дистриб’юторів, наприклад телеканалів. Крім того, ви маєте заручитись підтримкою власної країни, яка профінансує частину проекту. Якщо фонд підтримає вашу заявку, він все одно зможе покрити лише частину бюджету.

 

У конкурсі фонду «Медіа» можуть брати участь і країни, які не є членами Євросоюзу, але вони обов’язково повинні бути учасниками міжнародної медіа-програми. Ставши її учасником, держава щороку сплачує внески: тоді продюсерські компанії з цієї країни можуть претендувати на отримання фінансування. З одного боку, це досить бюрократична та не дуже гнучка система – відповідь отримуєш приблизно через півроку після подання заявки. У випадку з документальним кіно, що, як правило, не любить чекати, це не дуже зручно. Але в разі успіху фінансова підтримка від фонду є досить значною.

 

Другий шлях – спільне виробництво. Ви знаходите продюсера з іншої країни, який зацікавлений у вашому проекті (або ж він вас знаходить), і гроші на фільм шукає він. Залежно від того, хто скільки коштів вклав у проект, після його виходу розподіляються права на готовий фільм.

 

У вас був досвід спільного виробництва з Україною (під час роботи над фільмом «Шахта № 8»). Які проблеми постали перед вами?


Ваша країна відрізняється від Європи тим, що у вас офіційно є лише одне джерело державного фінансування – Держкіно при Міністерстві культури. У разі якщо у продюсера не склалися стосунки з чиновниками, йому більше ні до кого йти. А якщо ще й система непрозора, то взагалі дуже складно.

 

В Естонії, наприклад, є три джерела, які фінансують кіно за державний кошт: колишній Фільмофонд, що цього року став Інститутом, Міністерство культури, яке виділяє гроші на копродукцію або дитячі фільми, та незалежний фонд «Культуркапітал». Але жоден із них не вимагає прав на твою продукцію. Тоді як ваше Держкіно, наскільки мені відомо, даючи гроші на фільм, стає його правовласником. Це абсолютно неприйнятна для Європи ситуація. Адже якщо міністерство культури має права на фільм, воно встановлює стовідсотковий контроль над ним. Продюсер навіть не має права підписувати копродюсерську угоду, в якій права надаються Держкіно. Це автоматично зачиняє двері в інші фонди. Мені здається, саме це перешкоджає вступу вашої країни в Eurimages – один із європейських фондів, де українські кінематографісти могли б отримувати гроші на фільми.

 

Ви згадали про дистрибуцію – які загалом є шляхи розповсюдження документального кіно? Адже на великий екран воно виходить досить рідко.

 

В принципі документальне кіно зараз на підйомі: бурхливо розвиваються різні онлайн-платформи та зростає кількість показів документальних фільмів у кінотеатрах. Але якщо робиш документальну картину для показу в кінотеатрі, слід розуміти, що вимоги до неї зовсім інші, адже ця стрічка конкуруватиме з художніми фільмами.

 

У світі багато документальних стрічок, які дуже успішно пройшли в кінотеатрах. У США, наприклад, вибудувана дистрибуторська мережа, яка випускає в прокат документальне кіно в певних кінотеатрах, котрі виховують свого глядача.

 

В Естонії кінотеатри також показують документальне кіно, і «Шахту № 8» ми випускали в прокат. Щомісяця документальні фільми демонструють у нашому художньому музеї – глядач знає про ці покази та цікавиться ними. Крім того, наше телебачення розвивалось під впливом фінського, де традиційно дуже поважають документальне кіно.

 

Ще один шлях для дистрибуції – це кінофестивалі, які мають свого глядача та постійно залучають нового. Docudays UA також, мабуть, збільшив свою аудиторію за 10 років. Інша річ, що для такої великої країни, як ваша, одного кінофестивалю замало.

 

Як ви вважаєте, з чим пов’язане сьогоднішнє підвищення популярності документального кіно?


Упродовж довгого часу люди жили в межах свого міста або навіть країни, не оцінюючи світ як єдине ціле. Зараз, в епоху інтернету та розмивання кордонів, людина почувається причетною не лише до локальних проблем, вона сприймає світ більш повноцінно, і, відповідно, хоче більше про нього дізнатись. Документальне кіно дає таку можливість.

 

Таке собі перезавантаження доби Просвітництва?


Безумовно. Це нові етапи історії людства. Інтерес людини буде лише зростати, адже зараз молодь знає про світ більше, ніж ми в тому ж віці. Люди стали краще розуміти світ. І документальне кіно цьому сприяє, адже його завдання – показувати місця, де ти не був, але дуже хочеш дізнатись, що там відбувається.

 

Розмову вела Дар’я Бадьор

22 МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
 6 — 13 
червня 2025
Відкриваємо прийом фільмів на Docudays UA-2025
Новини
01 серпня 2024
Відкриваємо прийом фільмів на Docudays UA-2025
Новини
01 серпня 2024
ГО «Докудейз» запускає проєкт LAB: DOCU/СИНТЕЗ х Архів війни
Новини
26 липня 2024
ГО «Докудейз» запускає проєкт LAB: DOCU/СИНТЕЗ х Архів війни
Новини
26 липня 2024