Портрет країни з вікна «Кафе «Вояж»

18 жовтня 2013

19 жовтня у Києві стартує 43-й кінофестиваль «Молодість». Цьогоріч у Національному конкурсі представлено також кілька документальних стрічок, серед яких новий фільм «Кафе «Вояж» режисера Романа Бондарчука, херсонця за походженням. У більшості своїх фільмів і сценаріїв Роман розповідає південні історії. Чим особливі південні люди і чим такий манливий український південь, ми запитали у режисера.

 

– Як ти знайшов персонажа «Кафе «Вояж»? 

 

– Декілька років тому ми з моєю дружиною і співаавтором Дар’єю Аверченко приїхали провідати її дядю в Берислав. Дядя Вова в минулому був головою рибклгоспу, їздив на Волзі, керував колективом людей. А в 90-х, коли рибколгосп розвалився, він, як і всі, спробував пристосуватися до нових часів. Усі тоді вигадували бізнес-проекти, а у Вови – вони були особливо сміливими. Перший танцмайданчик зі стриптизом у бериславському парку, підйом корабля часів війни із дна Каховського водосховища, продаж бериславського очерету у Фінляндію. Особливо вразила ідея відкопування кісток і жетонів загиблих німецьких солдат і продаж їх родичам у Німеччину...

 

Ми були зачудовані його ідеями й вирішили побути в Бериславі довше, познімати тамтешнє життя, щоб зрозуміти про нього більше.

 

 

Дуже скоро ідея викопувати кістки нам вже не здавалася такою цинічною, як спочатку, – загальна дезорієнтованість, безробіття, бідність, пиятство, феодалізм – люди просто намагаються вижити усіма доступними способами.

 

Нам стало очевидно, що з Вовою не все так погано, як може здатися на перший погляд: він не продає фальшивий коньяк на придорожному ринку (як робить багато людей в тих краях). Він не бракон’єрить. Він не влився у банду, як багато його однокласників. Він люблячий батько, турботливий син, мрійник і носій місцевого бериславського фолькльору. Завдяки Вові ми дізналися, що відколи в степах вирубали лісосмуги, люди почали бачити міражі (цілі картини з сусідніх сіл). Що в Бериславі треба вміти правильно проходити перехрестя - тільки по-під краєм, бо в центрі відьми виливають воду зі своїми хворобами, й краще туди не ступати, бо можна від них заразитися. Що закохані парочки в тих краях ходять цілуватися на кладовище (єдине усамітнене місце). Навесні парочок так багато, що на головній алеї цвинтаря утворюється пробка з машин, а в заростях бузку далеко не всім вистачає місця...

 

– І ти вирішив зняти фільм про дядю Вову?

 

– Не зовсім так. Ми відкрили для себе Берслав як окремий світ, і на основі історій із життя Вови почали писати сценарій ігрового фільму під назвою «Вулкан».

 

Коли робота над сценарієм завершувалась, я почав думати, хто б міг зіграти персонажа Вови у фільмі.

 

Свій перший ігровий короткометражний фільм «Таксист» я знімав із непрофесійними акторами. Оскільки зовсім не було бюджету, я збирав історії звичайних жителів Херсона, потім просив їх зіграти самих себе перед камерою. Цей метод дав дуже хороші результати, люди говорили з правдивим херсонським акцентом, а їхня засмага й блиск в очах додавав органіки, якої складно досягти навіть із хорошими акторами. Згадавши цей досвід, ми з Дар’єю черговий раз поїхали провідати Вову й зняти з ним кінопробу на роль у фільмі.

 

– А Вова на той час працював у кафе «Вояж»?

 

– Вова тоді працював на дуже дивній роботі – з дороги це був вагончик з вивіскою «Кафе «Вояж». Кафе не працювало, зате за вагончиком були ставки з рибою. Підприємство надавало послуги з рибалки, а в обов’язки Вови входило охороняти ставки, прибирати територію й годувати рибу.

 

Платили йому дуже мало, він сильно схуд, був радий живим людям, бо давно ні з ким не спілкувався. Коли я увімкнув камеру, Вова одразу почав свою екскурсію “підприємством”. І я одразу забув, що ми приїхали знімати кінопробу.

 

 

– І з кінопроби вийшов документальний фільм?...

 

– Вийшов короткий літопис наших днів. За годину, доки тривала зйомка, Вова встиг розповісти, як він не став новим руським (при цьому загрібаючи сміття голими руками із золотим годинником на зап’ясті й золотою «печаткою» з буремних 90-х). І про податкову, яка літає в них над полями і з гелікоптерів вистежує нелегальних сезонних робітників. І про верениці обманутих працівників, які наймалися на будівництво котеджів у великих містах, а тепер пішки вертаються повз «Кафе «Вояж» додому. І зворушливу історію про те, як він нагодував і пустив переночувати в кафе «Вояж» ошукану нещасну жінку, яка будувала в Києві розкішну віллу якомусь багатію, а додому поверталася на попутках без копійки грошей. І про зорепад, якому він замовив бажання -  помолодшати років на 20...

 

Несподівано для нас замість кінопроби вийшов короткий документальний фільм – портрет сучасної України. Про втрачене покоління тих, кому зараз 45. Це люди, які досягли успіху в системі радянської імперії, але не змогли влитися в переділ ресурсів 90-х і залишилися «на узбіччі життя». Вова – дуже типовий герой нашого часу. Схожі життєві історії у тисяч інших чоловіків і жінок, які ще повні сил і бажання працювати й досягати успіху. Схожа історія повторюється і з моїм поколінням – люди, яким зараз 30 і які мають освіту, не можуть знайти достойну роботу в своїй країні через корупцію, криміналізованість або й просто через відсутність індустріїї.

 

– Але фільм зовсім не здався мені песимістичним...

 

Так, наш герой веселий, навіть іронічний. У нього слід повчитися життєвій мудрості і почуттю гумору.

 

Розмову вела Олена Ящук.

Кадри з фільму «Кафе «Вояж» Романа Бондарчука

Газета «ВГОРУ» від 17.10.2013

22 МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
 6 — 13 
червня 2025
Відкриваємо прийом фільмів на Docudays UA-2025
Новини
01 серпня 2024
Відкриваємо прийом фільмів на Docudays UA-2025
Новини
01 серпня 2024
ГО «Докудейз» запускає проєкт LAB: DOCU/СИНТЕЗ х Архів війни
Новини
26 липня 2024
ГО «Докудейз» запускає проєкт LAB: DOCU/СИНТЕЗ х Архів війни
Новини
26 липня 2024