Протягом дев’ятнадцяти років існування Шефілдського фестивалю документального кіно тут ще жодного разу не ступала нога українського делегата. А даремно. Шефілд – це один з найпрестижніших документальних фестивалів: прекрасне місце для зустрічей з продюсерами і дистриб’юторами всесвітньо відомих компаній, можливість послухати майстер-класи авторитетів, як то Нік Фрейзер, і просто подивитися блискучу міжнародну програму й розплакатися від чергового підтвердження, що земне життя – це боротьба. І поки ця боротьба триває у документалістів роботи не меншає.
Історічна справедливість
Мені випало представляти Україну у програмі: «Кіномайбутнє: виробництво документальних фільмів у пост-радянських країнах». Виступ передбачав короткий екскурс в історію національної кінодокументалістики. Мої колеги по трибуні – Ніно Орджонекідзе (Грузія) й Маріам Оханян (Вірменія). Для англійців наші країни і кіно екзотичні, тому слухають нас з цікавістю. Ми швидко ділимо на три країни Сергія Параджанова, який народився в Грузії, працював в Україні, проте за походженням був вірменином. Власне, наша кіноісторія має багато співпадінь. Зародження й розквіт кінодокументалістики обриває сталінська доба, потім настає відлига, й новітні часи, які вже в усіх різні, хоча однаково непрості. У каталозі Шефілдського кінофестивалю у рубриці «Ретроспектива» я знаходжу Дзигу Вертова, де весь його кінодоробок позначений як російський. Я обурююся в мікрофон, адже в найбільш драматичний період свого життя, коли наприкінці 1920-х років у Москві розпочався наступ на авангардне мистецтво, що «не відповідає завданням часу», Вертов подався в Україну. Він звернувся до керівництва Одеської кіностудії ВУФКУ, яке підтримало його радикальний задум «Людини з кіноапаратом». Хроніка одного дня з життя великого міста, зафіксованa кінокамерою-кінооком знімалася в Одесі, Харкові і Києві. Фільм вважається українським і за екпериментальною духом, і за географією, і за джерелом фінансування. В Москві у цей час вже знімалися виключно пропагандистські стрічки. Після встановлення історичної справедливості, ми готові відповідати на питання з залу.
- A чи правда, що Росія і досі фінансує кіно ваших країн? – питає дівчинка-студентка в окулярах.
Ніно: Ми в стані війни з Росією.
Я: Ми в стані інформаційної війни з Росією.
Маріам: Ми може зараз і не проти, щоб Росія нас фінансувавала, але ні, – нічого такого не відбувається.
- Я б хотів зняти кіно про те, як в Росії пропадають люди... – якось весело каже високий, стрункий англієць. - А які теми цікавлять сьогодні вас?
- Нас цікавлять історії простих людей, - відповідає Маріам за всіх. – Ми проживаємо хоча й цікаве, але непросте життя. І нам, набридла чорнуха, така очікувана з наших країв на західноєвропейських кінофестивалях. Життя значно ширше. Сьогодні нам потрібні історії успіху звичайних людей з сусідньої вулиці, нових героїв, що захищають свої права і не втрачають людської гідності.
Ми з Ніно ствердно киваємо головами. Краще не скажеш.
Кіно, що змінює
Кінопрограма Шефілдського кінофестивалю розділена по номінаціях, в кожній з яких свій склад журі, що визначає, якому фільму віддати: «Спеціальну» нагороду, «Інноваційну», «Зелену», «Молодіжну». Окремо вручається «Приз найкращому студентському фільму», при цьому оцінюють роботи досвідчені режисери, продюсери і дистриб’ютори, так би мовити приглядаються до талановитих початківців. Ну, і нарешті, свого переможця поміж всіх учасників визначають глядачі.
Програма з понад 140 фільмів зібрана таким чином, що навіть переглянувши всього десяток фільмів, обраних навмання, з кінозалу ти вийдеш не таким, який заходив. Шефілд пропонує дивитися кіно, що змінює.
Одним з найкращих фільмів, який змагався за «Зелений приз» була стрічка «Алюна» (Aluna) британського режисера Алана Ерейри. Понад двадцять років тому документаліст зняв стрічку про індіанців племені Когі, що мешкають в ізольованій частині Анд. Тоді вони попросили передати людству важливе повідомлення: ми руйнуємо Землю. Необхідно зупинити вирубку лісів, видобування нафти й вугілля, що засмічує навколишнє середовище, адже незабаром планета стане не придатною для існування. Когі знали, що говорили, адже вони вірять, що живуть, аби піклуватися про світ. Контактуючи з «Алюною», космічною свідомістю, вони тримають її природне функціонування у порядку. Коли пророцтва індіанців почали збуватися, режисер фільму Ерейра повернувся в гори. «Що ж, наш менший брате, – сказали йому сумні й налякані індіанці, - тепер тобі доведеться виступити посередником у нашій розмові з людством». Разом з Ерейрою, а також 400-км мотком золотої нитки вони вирушають у подорож сучасною Колумбією рятувати планету…
В залі запалюється світло і на сцену виходять вожді племені, їх називають – «мами». Зал зворушений і плескає стоячи. Мами всього метр шістедясят на зріст, вдягнені у білі накидки і шапочки з конусами, що точно повторюють дахи їхніх будинків. Хтось з глядачів тягне руку: «Скажіть, вельмишановні мами, як жити далі?» Вожді говорять коротко і строго: «Спершу, менший брате, треба усвідомити повідомлення, яке нам посилає Земля».
Серед європейської кінопанорами були фільми учасників Docudays UA. Три роки тому у конкурсній програмі нашого фестивалю був фільм «Банани» шведського документаліста Фредріка Герттена. Історія про те, як найбільша у світі фруктова корпорація Dole отруює своїх працівників. Тоді маленька американська юридична компанія представляла інтереси людей, що працювали на плантаціях Нікарагуа. Усі вони страждали на безпліддя через пестициди. Тоді юристи перемогли. Історія б завершилася щасливою кінцівкою, якби компанія Dole не вирішила відігратися на режисерові, який раптово став жертвою чорного піару, судового позиву від фруктової корпорації, погроз конфіскувати все майно і зробити з його маленької студії банкрота. Що буде робити у такій ситуації режисер? Знімати. Так з’являється «Великі хлопці пішли на фільм «Банани». (Big Boys Gone Bananas!). Тепер Герттен сам герой фільму. На його захист стають журналісти, прості громадяни, власники кондитерських, що відмовляються купувати фрукти Dole i навіть парламентарі Швеції, які розцінюють «наїзд» на документаліста, як наступ на свободу слова. А це у Швеції святе.
І все ж таки найдобрішим фільмом п’ятьох фестивальних днів для мене став «Cиндром панка» (Punk Syndrom) молодого фінського режисера Юккі Каркаінена. Історія незвичайного панк-гурту, в якому грає четверо хлопців, кожен з яких має якусь психічну або й фізичну ваду. Вони свідомі того, наскільки відрізняються від більшості людей, але панк – це їхній спосіб висловити себе. Хто б міг подумати, що на їхній батьківщині у них сформується потужний фан-клуб. А у співака Карі навіть з’явиться наречена. Їхні велилюдні виступи і сценічний успіх межують з дуже побутовими сценами, як скажімо, похід до педікюрниці. Акуратне занурення у життя квартету відкриває нам світ мужніх і дуже талановитих людей, по-дитячому щирих і відкритих, з прекрасним почуттям гумору. «Я побачив їх і закохався!» – сказав режисер після фільму. А панки, побачивши себе на екрані, почали зворушено обійматися з усіма глядачами в залі. Наобіймавшись з ними досхочу, я запросила їх приїхати до нас на Docudays UA. Вони пообіцяли внести Україну у свій гастрольний графік.
Заявити про себе і про Україну
Шефілд, охоплений фестивалем, перетворюється зі спокійного провінційного містечка на справжнього гіганта незалежного документального кіно. Сюди приїздять близько 2000 делегатів. Причому раді всім: від кіношників-початківців до досвідчених майстрів і продюсерів. У центрі міста працюють п’ятнадцять фестивальних локацій: під майстер-класи світочів міжнародної документалістики виділяється міська ратуша, а під пітчинг-сесії - церковна каплиця. Документальні стрічки демонструють в усіх кінотеатрах в центрі Шефілду. А ті фільми, які не вмістилися у кінотеатри «крутять» у міській бібліотеці й театрі. І всюди зали повні, хоча квиток для звичайного глядача коштує вісім фунтів. Фантастична ціна за документальний фільм для київської публіки. Проте є й безкоштовні покази просто неба на галявині. Meetmarket, так званий «без стресовий» пітчинг один-на-один проходить у конференц-залі з баром. Підрахували, що за два дні тут відбувається 1300 зустрічей. Організатори стверджують, що 70% проектів, представлених на Meetmarket отримують фінансування з Європи і США. В обідню перерву документалісти, продюсери і дистриб’ютори курсують зі столику до столику з тарілками в руках, щоб не витрачати часу на обід.
«Чому ми бачимо так мало фільмів і так мало проектів з України? – питає мене впливова продюсерка з Фінляндії. – У вас зараз такі цікаві історичні процеси. В країні стільки подій, стільки тем і героїв, а ви навіть не пробуєте розповісти нам про Україну сьогодні. В Європі теми закінчуються. А ваш пост-радянський простір – величезне поле для досліджень і поки що у вас зберігся діалог, який на привеликий жаль вичерпався у сучасній Європі. Передайте українським документалістам, щоб не сиділи і не прогавили найкращий час, щоб заявити про себе і про Україну». Я пообіцяла. І я передаю.
P.S. Хіти Шефілдського кінофестивалю чекайте на 10-му Docudays UA з 22 по 28 березня 2013 року.
Дар’я Аверченко, PR-директор, член Відбіркової ради МДКФ Docudays UA
Автор дякує British Council in Ukraine (і особисто Анні Бубновій) й програмі Culture Leadership International за допомогу в організації поїздки.