«Листопад 2007 року. Мене попросили поїхати познімати курдський батальйон іракської армії. Цей батальйон був дислокований у Моссулі. Я мав двоє діб, аби прийняти рішення. Я вирішив їхати. Там один друг дав мені свою стару камеру типу Hi8 та десять касет. Я – фотограф. Я ніколи нічого не фільмував. Я ніколи не бачив війни. І от, цілий місяць я живу поруч із солдатами та попри все фільмую їхнє повсякденне життя. Довгі чекання, тайм-аути, нескінченне кружляння містом у пошуках невидимих терористів».
Так Едуар Бо описує зйомки свого першого фільму. Що ми в ньому побачимо? Завзятих полісменів за роботою, хай навіть врешті-решт вони приходять з порожніми руками. Оглушлива близькість побаченого анітрохи не рятує нас від болісної брутальності, від побиттів та стогонів; виснажене місто, жорстоко зґвалтовані будинки, моторошні пошуки; страх, який владарює скрізь та душить кожного. Все це є тут, відлунюючи останній фільм де Пальми. Та хоча це перша повнометражна робота режисера, в ній немає дилетантизму. Здавалося б, тінь репортажної зйомки та гонитва за видовищами може стати на заваді творчому задуму, а втім нам пропонують дещо інше. Дія фільму відбувається впродовж одного дня, від світанку до заходу сонця. Фільм вибудовує свої власні часові координати. Які саме? Ті, де закон прагне поглинути хаос. Коли ж насправді це хаос поглинає закон. (Жан-П’єр Ремм)
