Як відомо, Docudays UA не лише представляє українцям найкращу світову документалістику, а й знайомить іноземних режисерів з Україною. А відтак вони повертаються, щоб знімати тут кіно. Саме зараз Docudays UA активно співпрацює з кількома європейськими документалістами. Днями ми зустрілися з латвійським режисером Вієстурсом Кайрішем, який цього року за фільм «Олімпієць» отримав Премію імені Андрія Матросова від команди Docudays UA. Під час короткої зупинки в Києві він розповів про свій новий фільм, головними героями якого стануть чорнобильські самосели.
Вієстурсе, розкажи, як виникла ідея зняти фільм про Чорнобиль.
Мені завжди важко збагнути, звідки приходять ідеї. Напевно, задум цього проекту почав визрівати ще під час роботи над фільмом «Пелікан у пустелі», в якому йдеться про Лантгалію, східну частину Латвії. До речі, назва цієї стрічки виникла завдяки старовинній легенді, що розповідає про пелікана, який розірвав собі груди, аби напоїти кров’ю власних пташенят. Місцеві мешканці шанують цього птаха як символ християнської віри, що означає готовність до самопожертви заради близьких. Крім того, що лантгальці є глибоко віруючими людьми, цей регіон також називають Тибетом, адже місцеві старожили належать до народів, що зникають. У цьому ж ракурсі мене зацікавив Чорнобиль: як вимираюча територія й аж ніяк не джерело радіації чи ядерної катастрофи. До того ж нині існує дві думки щодо чорнобильських переселенців. Відповідно до першої, люди переїжджають туди помирати, друга ж твердить, що – виживати. Мене цікавить зіткнення цих двох точок зору й те, в який спосіб місцева цивілізація в підсумку себе збереже. Плюс відчувається вплив моєї основної роботи: я ставлю опери й дуже люблю симфонію «Пісня про землю» Густава Малера.
Перед поїздкою до Чорнобиля в тебе вже були якісь сценарні нариси чи ти вирушив туди без будь-яких установок?
Зараз мій сценарій схожий радше на поему, і я ще геть не знаю, чи збережу цей жанр, чи зміню. Головне, що я отримав фінансування для цього проекту і збираюся ще двічі приїхати до України на зйомки. А взагалі, я зазвичай роблю абстрактні філософські концепції, а потім думаю, як можна їх розвернути. Ця поїздка допомогла мені вивчити матеріал у польових умовах, і тепер я міркую, як можна використати побачене, щоб донести свою ідею. Не хочеться, щоб у моєму фільмі звучали депресивні ноти. Будучи оперним режисером, я бачу цей проект як масштабне епохальне полотно. У мені досі живе досвід торішньої постановки музичної драми «Парсифаль» Ріхарда Вагнера для польського театру. Тоді я також шукав натхнення в історії загиблих цивілізацій, адже в цьому творі є абстрактні сюжети з давніх століть – про Святий Грааль, про ідеальне суспільство. Так я знайшов оповідання про американське містечко Джонстаун, де 1955 року була заснована релігійна секта «Храм міст». Вона стала відома через масове самогубство, яке вчинили члени цієї організації. І я став шукати такі міста-привиди. До того ж я сам походжу з Лантгалії, яка поволі розчиняється в історії. Розмірковуючи про долю світу, я нерідко ловлю себе на тому, що найкраще за все це можна зобразити у вигляді фрески, печальної та красивої водночас.
Але для цього, напевно, треба було би знімати ігрове кіно, тим паче, що в тебе є такий досвід.
Чесно скажу, я взагалі не дуже люблю знімати документальні фільми. Ці проекти, як правило, розтягуються в часі й ти інколи навіть не знаєш, коли вони закінчаться. Через це почасти втрачається драйв, притуплюється відчуття теми. Я завжди був абсолютно переконаний у тому, що зніматиму художні фільми, але кінематограф Латвії для цього поки недостатньо озброєний. Хоча я вже створив два повних метри, не можу сказати, що задоволений результатом. Дуже хочу підібратися до великих художніх картин, але поки не можу знайти для них фінансування. Напевно, нині для мене ідеальним за формою твором була би кіноопера. Мені взагалі подобається працювати на стику жанрів.
А як латвійські колеги поставилися до твого нового проекту? Ми звикли, що телевізійників та кінематографістів в Україні цікавлять насамперед Чорнобиль, Помаранчева революція та брати Клички. Не було побоювань щодо того, що ця тема аж надто популярна?
У Латвії дуже дивувалися, що я їду знімати в Чорнобиль. Я переконаний, що на такій багатій локації дуже легко зняти кіно, та при цьому вкрай складно зробити гідний фільм. Там тонни туристів і навіть працівник бюро із вимірювання рівня радіації моментально розповів мені, де в його приміщенні вдалі ракурси й куди краще поставити камеру. З іншого боку, ми надто довго рефлектуємо на тему радянського минулого і радіоактивної катастрофи. Гадаю, уже час подивитися на цю територію під іншим ракурсом. Тому я хочу зняти позитивне кіно про єднання з природою, яка попри все вміє виживати і вчить цього мистецтва людей.
До речі, про людей. Поділишся своїми враженнями про майбутніх героїв?
Там багато літніх людей і, незважаючи на загальний низький рівень життя, вони дуже гостинні. З іншого боку, через те, що я виріс у Лантгалії, де люди завдяки своїй простодушності дуже схожі на південних слов’ян, менталітет українців мені надзвичайно близький. Мене захоплює їхня живучість, вітальність. Навіть коли всі ці бабусі й дідусі ремствують, у їхніх наріканнях вчуваються оптимістичні нотки. Мені здається, вони свідомі того, що краще на схилі віку жити на природі, ніж у галасливому місті.
Вибач, звісно, за відхилення від теми, але це правда, що простодушні й милі на твою думку люди продають у Києві зібраний в Чорнобилі врожай?
Так, там є такі пронози, що скуповують в старих гриби і продають у Києві. Тож на ваших ринках чимало продуктів із Чорнобиля. Але мене особисто вразив інший факт: суспільство геть чисто ігнорує цих літніх людей. Вони їдуть в Чорнобильську зону нелегально, і держава цинічно заплющує на це очі, мовляв, вмирати вам тут дозволено, а от завести приватну власність неприпустимо, тобто передати спадок своїм онукам вони не можуть. І якщо ми вже заговорили про політику, то я помітив, що в кожній хаті висить плакат із Юлією Тимошенко й у селах панує загальна «тимошенкоманія».
Виходить, вимираюча чорнобильська цивілізація міцно прив’язана до реальності.
Тамтешнє суспільство поділене на два світи. Одні заробляють гроші на Чорнобилі як «визначному місці», інші – правлять за декорації. Але мене, чесно кажучи, ця сторона не цікавить. Я націлений на третій світ: дивовижну природу, яка завдяки тривалому невтручанню людини розцвіла пишним цвітом. Там дивовижні пейзажі, де живе сила-силенна звірів та птахів. Особливо мене вразило те, що здичавіла флора буквально атакує місто й заполоняє урбаністичний скелет. Мені дуже хочеться все це зняти. До того ж багато хто переконаний, що це не мертва територія, а навпаки, врятована, адже фактично завдяки радіації вона захищає себе від руйнівної сили цивілізації.
Якщо я правильно розумію, поїздка виправдала твої очікування?
Чесно кажучи, я не належу до людей, що спираються на очікування. Я сам провокую події, щоб вони наштовхнули мене на певні асоціації. Гадаю, якщо хочеш створити щось вартісне, конче треба міняти кут зору. Наприклад, з Латвії до Чорнобиля я їхав автобусом. Сів у Ризі й доїхав до Києва через Білорусь. Попри всі складнощі, дорога не лише подарувала мені дивовижні враження, а й допомогла досягти духовної концентрації. А Чорнобиль здивував насамперед тим, що там існує налагоджений бізнес. Багато самоселів почуваються зірками, але при цьому вони дуже дружні. Я потім зрозумів: річ у тім, що всіх журналістів та гостей водять одними й тими самими стежками, тож варто бодай трохи відхилитися від заданої траєкторії, одразу ж знайдеться чимало цікавих людей. Складність лише в тому, що там не можна гуляти самостійно. Утім, мій гід допоміг мені знайти характерних персонажів. Я навіть везу додому банку в’яленої риби, яку мені подарував один із місцевих мешканців. Сподіваюся, він стане головним героєм мого майбутнього фільму. Я навіть збираюся повільно з’їсти цей подарунок, щоб сповна відчути смак Чорнобиля.
Бесіду вела Ольга Бірзул, редактор сайту Docudays UA.
Вієстурс Кайріш народився 1971 року в Ризі. У 1997 році закінчив Латвійську академію культури за спеціальністю «режисер кіно і театру». Того ж року став стипендіатом Творчого фонду Латвії та заснував «Спілку нестерпного театру». У 1998 році як стипендіат Міністерства культури Латвії став членом Міжнародного міста артистів Парижа. З 2000 року працює заступником художнього керівника Нового ризького театру. З 1998 року – член Спілки кінематографістів Латвії.
Фільмографія: Чарівна флейта (2001), Пам’ятник (2003), Ромео і Джульєтта (2004), Олімпієць (2009).
