Docudays UA продовжує публікувати інтерв’ю з кінематографістами, котрі цього року відвідали Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини. На черзі – російський оператор і режисер Павєл Костомаров, чий спільний проект із Алєксандром Расторгуєвим «Я тебе люблю» став безумовним хітом київських показів наприкінці березня 2011 року. Документ сучасного російського життя, в якому «великий і могутній російський мат підриває культурні упередження й починає звучати, неначе мова кохання», викликав бурхливу реакцію з боку глядачів.

На обговоренні режисер навіть вручив подарунок за найдивовижніше питання. До речі, тортом заволоділа літня кіноманка, котра так і не розібрала, про що ж фільм.

Судячи з питань із зали після показу, склалося враження, що людей найбільше цікавило, де ж у фільмі ігрові моменти, а де документальні. Скажи, це несподіваний для тебе поворот чи почасти запланований хід?

Чесно кажучи, це радше несподіванка. Як на мене, це не найцікавіше у фільмі, але я все-таки не глядач і не можу за нього вирішувати. Для нас із Сашею (Алєксандр Расторгуєв – прим. авт.) фокус на тому, де постановочні епізоди, а де правда життя – був, напевно, надцятою фішкою в цьому проекті. Важливо було, чи працює цей метод узагалі. Наприклад, іще під час підготовки ми знали, що будемо залучати непрофесійних акторів, але вся наша ідея полягала в тому, що всі ігрові епізоди ми базували на документальних зйомках акторів. Себто вони ніколи не грали у фільмі не себе. Скажімо, фрагмент, де герої крадуть магнітолу з автомобіля, заснований на тому, що хлопці, які беруть участь у фільмі, так само промишляють і в реальному житті. Насправді їм геть не потрібно це грати, просто треба відтворювати свої дії.

А як добиралися типажі?

На кастингу хлопці розповідали свої життєві історії, але насправді ми дивилися на те, як вони їх розказують, як при цьому поводяться і наскільки природно у них це виходить. Для нас було важливо зрозуміти, чи мають вони достатню кількість внутрішньої свободи, щоб ми потім могли це зафіксувати.

Перед переглядом я прочитала в журналі «Сеанс» за 2008 рік фрагмент сценарію фільму «Я тебе люблю». Як з’ясувалося, тепер ваш проект мало схожий на той, який ви замислювали спочатку.

Так, у підсумку вийшла геть інша історія. Спочатку ми знімали кіно про художника Ваню, але потім відмовилися від цієї ідеї. Ми зрозуміли, що слідування за цим задумом перетворило би сценарій на прокрустове ложе, в яке ми вкладали би наших персонажів, відтинаючи життєво важливі частини. І вийшла би гора скалічених тіл і шматків м’яса. Ми вирішили відпустити наших героїв і піти за їхнім єством, абсолютно не ламаючи його конструкції. Тому це певною мірою додало фільму документальності. Хлопці все-таки не виконують своє життя цілком, а відтворюють певні сценарні заготовки. Утім, є і повністю вигадані епізоди, наприклад, із журналісткою, в якої у житті все геть не так.

Траплялося так, що записи героїв вас по-справжньому дивували. Тобто вам самим було важко повірити в те, що побачене – «чиста» правда?

Так, звісно. Нерідко були моменти, коли людина геть не проявляла себе на кастингу – здавалася сірою та непоказною, а потім приносила дивовижний матеріал, що несподівано розкривав її потенціал.

2008 року на екрани вийшов американський фільм «Монстро», головний герой якого знімає любительською камерою нашестя чудовиська на Нью-Йорк. Ви бачили цю стрічку?

На жаль, ні. Але якщо ти маєш на увазі саме прийом, то він загалом доволі популярний в ігровому кіно. Наприклад, чудова австрійська робота «Вестербро». Або епізод в «Шультесі» Бакура Бакурадзе, де використаний епізод із приватної зйомки. Пригадуєш, там фрагмент, де дівчина записувала себе на камеру? Бакур узяв його з реальної приватної зйомки й не побоявся включити у свій фільм. Але це все шматочки, вставлені у фільм, а ми захотіли зробити  в такому форматі всю стрічку. Нам було цікаво зшити з фрагментів цілісну тканину фільму, не розриваючи її своїм втручанням.

Мені все не дає спокою ваша бесіда із Ксенією Прилепською для Openspace.ru (http://www.openspace.ru/cinema/events/details/19551). Вона у вас вийшла на диво живою. Тому дуже хочеться дізнатися, чи ти завжди так гаряче дискутуєш із Алєксандром Расторгуєвим?

Нас, до речі, доволі сильно шельмували за це інтерв’ю, хоча так, ми з ним постійно сперечаємось, але це радше суперечка обставин. Ми у таких випадках, чесно кажучи, нерідко переходимо на мову наших героїв.

До речі, про мову. Я так розумію, для певної категорії людей це взагалі стало головним подразником.

Якщо ти фіксуєш життя без прикрас, від ненормативної лексики нікуди не подітися і, хай як дивно, але в Росії фільм приймають із великою симпатією: люди втомилися від затхлості й вторинності. Аудиторія з цікавістю приймає формат, відмінний від російського артахусу, що тужливо курить у тумані. Адже, чесно кажучи, цю територію населяють великі дядьки, під якими вже давно гнеться гілля берізки, посадженої Тарковським, а вони все ніяк не перестануть кружитися на заіржавілій карусельці й знімати застаріле кіно. Але це, звісно ж, не злісні наїзди і претензії, а радше дружні дражнилки.

Ми нерідко читаємо в російській пресі про ідейний розкол в шерегах російських кінематографістів. Як ти оцінюєш цю ситуацію?

Дійсно, в Росії виникла нова спілка кінематографістів, це альтернатива до тієї, котру очолює Нікіта Міхалков. Я за такий поділ, оскільки конкуренція в кожному разі краща за монополізм, який глибоко приникнув в усі російські структури. І це, на мою думку, абсолютно глухий шлях розвитку, що загрожує маразмом, авторитарністю й насамкінець диктатурою. Інша річ, чи вийде у свіжої кіноспілки змінити ситуацію, чи перемагатиме людське начало Бориса Хлєбнікова (голова спілки – прим. авт.) чи нелюдське начало Манского. Не знаю, що в підсумку візьме гору, але мене тішить той факт, що ця організація виникла на противагу злодійсько-шахрайській спілці Міхалкова. Чи буде це альтернативне злодійство чи альтернативна за своєю чесністю структура, передбачити важко. Мені, наприклад, додає надії той факт, що в новій організації є Алєксєй Попогрєбскій та Боріс Хлєбніков, яких я знаю особисто і в чесності яких не сумніваюся.

До речі про Попогрєбского та його фільм «Як я провів цього літа». Це правда, що ти не зміг поїхати на Берлінале й власноручно забрати срібного ведмедя за операторську роботу через відсутність паспорта?

Абсолютно. І все через нехлюйство. У мене закінчився термін дії попереднього документа, а нового я так і не зробив.

Також просто не можу не запитати, що ж тобі ближче за відчуттями – ігрове чи документальне кіно?

Так склалося в житті, що я більше займаюся другим. Мені документалістика рідніша бодай тому, що я занурився в неї з перших кроків у професії – з часів навчання у ВГІКу. Я зняв кілька стрічок із Сергієм Лозницею і вже потім почав працювати як оператор ігрового кіно. Тим не менш, гадаю, розподіл на жанри – вторинний. Для мене набагато важливіше – команда, з якою я працюю, і, власне, людина, з котрою творю кіно. І це, на мою думку, найсуттєвіше в будь-якій справі. Професійна дружба – найщасливіше переживання і стан у житті.

Гадаєш, у творчості можлива дружба?

Можлива. Я абсолютно в цьому переконаний. У мене, наприклад, є двоє улюблених друзів – Антуан Каттін та Саша Расторгуєв. Я навіть сподіваюся, що у нас вийде дружба утрьох. Ми зараз пробуємо запустити спільний проект. Не знаю, можливо, я щасливчик, адже всі цікавляться, як це можливо у професіях, що потерпають від марнославства й заздрощів. Звісно, у мене також траплялися неприємні ситуації, коли співпраця з деякими режисерами перетворювалася на взаємний паразитизм, але у цих своїх друзях я абсолютно впевнений. Це той щасливий випадок, коли міцні товариські стосунки ведуть до пізнання себе й життя шляхом створення фільму. І це дуже здорово. Є, звісно, третя грань у нашій професії – професійний зв’язок, наприклад, із Попогрєбскім. Робота з ним нагадала мені захопливий і кваліфікований турпохід.

Скажи, а ти не зауважував, з чого у тебе найчастіше починається процес створення фільму: історії, людини, природи?

Мені якось розповіли історію про Такеши Кітано, який уже вкотре зібрався знімати кіно про японську мафію й попросив Йоджі Ямамото пошити костюми для фільму. І ось лишається тиждень до зйомок, Кітано приходить поглянути на роботу дизайнера і, дивлячись на вбрання, повністю переписує сценарій. Це, як на мене, чудовий приклад того випадку, коли людина, якщо вона, звісно, не кам’яний гість на проекті, є достатньо гнучкою, щоб зважати на пропозиції з боку колег, друзів та обставин.

Бесіду записала Ольга Бірзул

Досьє. Павєл Костомаров народився 1975 року в Москві. 2002 року закінчив операторський факультет ВГІКу. Як оператор працював із кінорежисерами Сергієм Лозницею, Віталієм Манскім, Алєксандром Расторгуєвим, Алєксєєм Учітєлєм, Алєксєєм Попогрєбскім.

Фільмографія: «Жар ніжних. Дикий, дикий пляж» (реж. А. Расторгуєв), «Прості речі» (реж. А. Попогрєбскій). Лауреат 60-го Берлінського кінофестивалю «Срібний ведмідь» за видатний внесок у мистецтво (фільм Алєксєєя Попогрєбского «Як я провів цього літа»). Як режисер у співавторстві зі швейцарським документалістом Антуаном Каттіном зняв стрічки «Мирне життя», «Трансформатор», «Мати», що були відзначені призами на російських кінофестивалях. 2010 року його сольний документальний проект «Удвох» отримав гран-прі на Єреванському міжнародному фестивалі «Золотий абрикос». 2010 року у співавторстві з Расторгуєвим зняв фільм «Я тебе люблю».