Дар’я Аверченко, PR-директор фестивалю Docudays UA, сценарист, продюсер
Що може об’єднувати кінематографіста з Афганістану, графічну дизайнерку з Палестини, фестивального продюсера з Великої Британії та сценаристку з України? Культурні лідери з вісімнадцяти країн світу були запрошені до Стамбула на майстерню, що відбувалася в рамках програми Британської ради «Міжнародне культурне лідерство». Мені пощастило стати однією з трьох стипендіатів з України.
Учасників програми добирали дуже ретельно. Кожен із нас заповнював аплікаційну форму і мусив переконати комісію, що саме його кандидатура пасує до програми якнайкраще. Тих, хто вдало пройшов перший етап, запрошували на співбесіду до місцевого представництва Британської ради. Комісія з трьох осіб розпитувала, за яких обставин ми проявили свої лідерські якості, а також просили розповісти про проекти, які виконали добре та які завалили. Однак, звісно, центральним було питання про те, як кожен із нас планує витратити 3000 фунтів стипендії. Виграли ті, хто мав давню мрію і вже розробив чіткий план, як її реалізувати за допомогою стипендії. Щоб обговорити подальші кроки, організатори зібрали переможців конкурсу в Стамбулі, на межі Європи та Азії.
Протягом чотирьох днів ми слухали лекції та обговорювали значення культури у суспільстві, економіці, освіті, міжнародних відносинах. Разом із експертами та іншими учасниками дискутували на тему культури й прав людини, соціального значення нашої роботи. Аж поки Таня Ель Хоури, авторка перформансів з Лівану, не спитала у шановних експертів:
- Перепрошую, ми справді багато говоримо про корисні зміни у суспільстві, що відбуваються завдяки культури. Але ви знаєте, що я приїхала з країни, де на моїх очах відбувалися криваві революції. Мені здається, що культура тут безсила. Ми не можемо зробити те, що мусять робити політики.
Мікрофон узяв засновник і програмний директор Сирійського кінофестивалю Dox Box Орва Нирабіа.
Я абсолютно згоден! – сказав він. – Ми не зможемо зробити роботу політиків за них самих. Але ми мусимо твердо вірити, що змінюємо світ на краще. Коли я починав як кінематографіст, у Сирії не було дверей, в які можна було постукати і запропонувати свої послуги. У країні не існувало кінематографа. Нам довелося починати все з нуля. Так ми заснували Dox Box і невеличку кіностудію. На четвертому році існування фестивалю ми попросили людей проголосувати за Dox Box. Ми хотіли почути від них, чи потрібен їм фестиваль і який саме? Я бачив, як мій народ із острахом кидає в урни для голосування заповнені формуляри. Вони боялися голосувати! Наступного дня я прочитав у газеті: «Перші вільні вибори у Дамаску за останні 40 років!» Це був поворотний момент. Культура може багато що! Якби влада намагалася порозумітися з народом, то революції не сталося б. У Сирії революція була особливо потужною. І я вірю, що кожній країні потрібна революція для нової віри в себе і націю. Мені вже давно не 18 років, але я продовжую вірити, що культура змінює світ на краще. Ви мусите бути мрійниками! Це рятує.
Ця тема ще не раз порушувалася на обговореннях у групах. Грузинська режисерка Ніно запитала, чи треба чекати, поки президент Саакашвілі порозуміється з Путіним, чи варто ризикнути й запросити російських режисерів для спільного проекту в Тбілісі? Я сказала, що українці дуже добре розуміють грузинів, адже так само страждають через експансивну політику російського уряду. Але як культурні менеджери ми мусимо зробити все від нас залежне, щоб протистояти політичному гіпнозу, що поширюється на наші народи і сварить нас між собою. Тому я обома руками за, скажімо, кінопроекти, в яких російські та українські документалісти поміняються батьківщинами й зніматимуть фільми на землі сусіда. А з досвідом і хорошими фільмами прийде і розуміння.
Програма «Міжнародного культурного лідерства» відбувалася вже втретє. Цього року тлом для зустрічей і дискусій було 11-те Стамбульське бієнале, одна з найбільш знакових і престижних візуальних подій у світі.
Блукаючи павільйоном, присвяченим темі вбивств і смерті, ми натрапили на гору блискучих гільз від ракет, що були перетворені на вази з листям і квітами. Усі ці вази зробили люди, що підбирали гільзи після атаки. Цю красу вони і лишали собі на згадку.
– Я дуже добре знаю ці ракети! – прокоментував Омар, дизайнер моди з Палестини. – Такою вбило мою бабусю.
Участь у програмі відкрила для мене просту й очевидну істину: не існує країни, де не були б потрібні культурні лідери. Азербайджан, Афганістан, Велика Британія, Вірменія, Грузія, Єгипет, Італія, Казахстан, Ліван, Німеччина, ОАЕ, Палестина, Південна Африка, Росія, Сирія, Туреччина, Україна – у кожного з нас чимало драматичних історій, але у кожного є віра в те, що культура рятує.
Фото: Пабло Россело
